Як скоро «слуги народу» зрозуміють, що з Путіним компроміси не працюють?
Сучасна Росія за всіма класичними ознаками перетворилася на «мафія-стейт»
Поки майбутні слуги народу набираються розуму, вмінь, шукають концептуальних тигрів на картинках, та й просто, знайомляться одне з одним в найдорожчому готелі Трускавця, варто нагади кілька дуже неприємних, але від того не менш реальних позицій по окупованим територіям. Які зовсім невдовзі прийдеться зрозуміти тим, хто отримає депутатський мандат. Й кому прийдеться швидко зрозуміти, що таке незручний вибір
Розписав у вигляді «запитання-відповідь». Адже відповіді саме на питання, поставлені в тексті, будуть ставити підніжки новообраним депутатам.
Що для нас важливіше – території чи люди? Ні те й ні те. З початку, десь до вересня 2014-го року, важливіші були люди, бо вони могли зарадити захопленням нових територій. Тобто, не дати привід росіянам розігрувати карту громадянського конфлікту та упослідженого російськомовного населення, яке кличе саме «російських визволителів». Потім, до кінця літа 2016-го, звідколи війна остаточно перейшла до фази окопної, були важливіші території. Бо вони могли дати перевагу у маневреній війні, й кожне село – це був важливий аргумент в загальній конфігурації фронту та перемовинах у Мінську. З моменту ж, коли ситуація перейшла в розряд довготривалого конфлікту, давайте казати собі правду, найважливішим тепер є дотримання українського інтересу на українських умовах. Тобто, нам потрібні окуповані наразі території тільки на умовах повного контролю Києва за ними. Ніяких особливих статусів, регіональних мов, ніяких амністій просто так, ніяких компромісів, допоки Україна не отримає повний контроль над власним кордоном. Розумію, що в автора цих рядків знову полетять звинувачення, але треба речі називати своїми іменами: нам не потрібні окуповані території й населення, яке там проживає, на умовах здачі національного суверенітету. А що ж робити нормальних людям з ОРДЛО? Іншого виходу, окрім як їхати звідти – немає. Sad but true. В незалежності від поведінки РФ, а вона навряд зміниться найближчі кілька років, на Донбасі все більше все буде перетворюватися на Сомалі. Й немає на те ради ні в кого.
Чи справді для нас важливіше понад усе – перестати стріляти, щоб перестали гинути наші солдати на фронті? Ні. Тобто, безумовно, смерть будь-якого українського вояка є величезною й невиправною трагедією. Однак – на жаль, смерть є одним з варіантів несення служби в зоні бойових дій. Й в зону ООС не потрапляють ті, хто не погоджується туди їхати. Кожен наш вояк свідомо йде на ризик, чому й заслуговує величезної поваги, пошани й якомога більших матеріальних виплат та соціального пакету. І все ж, треба розуміти, що кожна ця смерть є нашою платою за Незалежність. Це жахливо звучить, але свобода завжди вимагає жертв та крові за себе. І кожен загиблий наш солдат на фронті – це тисяча врятованих життів в тилу та ще час на розвиток та віддалення від РФ, яке йде, в незалежності від політичних вихилясів. Вибачте за вже трохи набридле порівняння з Ізраїлем, але там майже щотижня гинуть солдати вже 70 років, але це якось не змушує капітулювати всю країну. Є вищі інтереси над життям окремо взятої людини. Але давайте відійдемо від емпіреїв й нарешті ще раз чітко проартикулюємо – перестали стріляти шляхом здачі національного суверенітету не вийде. Тобто, вийде на деякий час. Але треба розуміти, й приклад Чечні та Грузії це чітко доводить, що сучасна РФія дійшла вже до такого ступеню озвіріння у намаганнях зберегти свій бандитсько-чекістський режим, що здача в полон цьому режиму аж ніяк не означає збереження життя. І в першу чергу це стосуватиметься тих, хто піде на угоду з Кремлем. От цих він якщо що й зачистить – в першу чергу. За всіма класичними ознаками «мафія-стейт», якою є сучасна Росія.
Чи можна, публічно це не артикулюючи, розміняти Донбас на Крим? Не вийде ніяк. Подібний варіант був гіпотетично можливий у 2014-2015 роках, але наразі війна на Сході України має всі ознаки затяжного конфлікту на десятиріччя. Справа навіть не в десятках тисяч загиблих та сотнях тисяч біженців – такі дрібниці Москву ніколи не зупиняли. Й навіть не про мільйони українців, які відчували війну на смак й ніколи не пробачать нинішній Росії її. Мова, скоріше, про міжнародну політику. Справа в тому, що в нинішніх реаліях одним з найважливіших факторів є боротьба між США та РФ за Європу як ринок збуту своїх енергоносіїв. Й якщо при президенті Обамі це питання було трохи на споді, то прихід агресивного класичного капіталіста Трампа у Білий Дім підняв це питання нагору. США має величезні запаси нафти та газу, а також розроблений механізм їх сланцевого видобутку. Плюс стрімко набирають хід альтернативні джерела енергії, й США багато разів заявляли, що протягом наступних двох десятиліть збираються, наприклад, повністю відмовитися від двигунів внутрішнього згоряння. Саме тому США зараз активно вийшли на ринок продажу енергоносіїв. А Європа – це найбагатший та наймісткіший ринок у світі. Й тому ми маємо ситуацію, коли інтереси України ситуативно співпадають з головними інтересами Америки, що нам на руку. Всім, хто сумнівається, пропоную прослідкувати за боротьбою Вашингтона проти побудови будь-яких обхідних навколо України газогонів Москвою. Думається, тут замішане не тільки питання демократії та бажання допомогти Україні, але й тверезий економічний розрахунок, який говорить про те, що чим менше РФ буде поставляти газу та нафти до ЄС, й чим менше буде шляхів таких поставок – тим простіше буде витискати «Газпром» з цього ринку. Це все до того, що для США немає жодної причини погоджуватися на будь-які розміни з Москвою в українському питанні, адже Україна – прекрасний важіль регуляції апетитів «шаленої бензоколонки». Й навіть чимале бажання певної частини європейських еліт нарешті знову відкрити російський ринок та закрити українське питання не переважить в даному питання позицію США.
Чи вийде домовитися з Путіним? Звичайно, ні. Треба розуміти, що в особі сучасного російського режиму ми маємо справу з гібридом недооціненого кар’єриста з КДБ та вуличного гопника. Єдиною реальною метою якого є не стільки побудова неоімперії, скільки просто визнання західною елітою права Путіна і Ко на пограбування РФ та право на зберігання награбованого на Заході. Україну вони розглядають як свій базарчик, де вони збирають свій «налік з лохов». Й будь-які спроби цих «лохов» домовитися сприймаються як «плутання рамсів». Тому що лох має мовчати й вивозити. Все – іншої ролі для нього не може бути в принципі. А якщо до цього додати жах Путіна перед самим прецедентом приходу до влади несистемного гравця, хай і за допомоги системних – то ми отримаємо повну відсутність поля для компромісів Зеленського та ботоксного чахлика. Що ж, сподіваюся, вищенаведені тези «слуги народу» розуміють. Бо якщо ні, то все одно зрозуміють. Тільки шляхом удару граблів по лобу. Які в процесі набиття кулі на лобі «нових облич» рикошетом вдарять й по всіх українцях.