Петер Мадяр навіть не підозрює, скільки в його перемозі України
Путін знову помилився: як імперія втрачає своїх
Що там дєдушка Путін? Дзвонив Орбану? Вітав з перемогою?
В 2004-му році Путін першим привітав Януковича з перемогою, і думав, що піймав бога за бороду.
А не піймав. Україна – не Росія, як той казав.
Майдан, третій тур, вже 2005-й рік. Прес-конференція на Подолі. Ми всі – такі помаранчеві. Ющенко – Так! Вже все ясно, ми перемогли!
Питає Юля: шо казать?
Кажіть, кажу, що вже вісім годин вечора, а Путін ще жодного разу не привітав Януковича.
Юля виходить на прес-пойнт, п'ятсот кінокамер з усіх країн світу. Каже: вже вісім годин вечора, а Путін ще жодного разу не привітав Януковича.
Через п'ять хвилин проти Юлі порушили якусь нову кримінальну справу на Росії.
– Ти ба, яке чмо, обідчиве, кажу!
Ми потім ту перемогу про...ли спільними зусиллями, але то не суть. Історія йде так, як вона сама собі придумала.
Вибори в Угорщині – важна штука. Попри всі нюанси, це добрий знак. Петер Мадяр навіть не підозрює й не дає собі звіту, скільки в його перемозі України.
А беззуба імперія втрачає свої життєво важливі «орбани». Сірія, Іран, Вірменія, Азербайджан, Угорщина. Від імперії відвалюються шматки шкіри, як у безнадьожного сифілітіка на останній стадії... Імперія розпадається. Імперії хуйово. Імперія скоро помре. Далі буде...
Ми здолаємо імперію. Ми! Україна!
Важко, тяжко.
«Я син народу, що вгору йде». Все вгору та вгору... Втомилися. Крута гора...
Якось трохи обідно, що вона прямо на нас випало. Ми б хотіли не воювать і донатить, а лежать під грушею і їздить в Туреччину на «всьо включено». Ми б хотіли проводить дітей в якийсь далекий крутий університет, а не на війну. Нам би личило купляти синам нові кросівки, а не броніки. Але, що ж ти зробиш. Ніхто нас не питав.
Се остання війна. Се до бою чоловіцтво зі звірством стає