Чому популісти в Україні мають такі рейтинги

Уявіть собі, що не в Швейцарії, а в нинішній Україні проводиться референдум про загальний гарантований дохід для громадян країни. Це про виплату кожному громадянину щомісяця суми в розмірі десь із 3000 євро (точно не згадаю). Швейцарці, хоча бюджет їхньої країни цілком міг потягнути цю витрати, сказали «Ні», бо вирішили, що така подачка лише зашкодить їхній державі, знизить її конкурентоздатність у світі та позбавить пасіонарності й ініціативності громадян.

Тепер уявіть собі, як би на це питання відповіли громадяни країни, яка не має навіть часточки ресурсу на такі видатки? Тобто, якби проголосували ми з вами і всіма нашими сусідами, друзями й недругами – громадянами України?

А тепер подивимося, які рейтинги зашкрібають наші популісти й демагоги, які в своїх передвиборчих (і не тільки) виступах, програмах, заявах обіцяють золоті гори. На перший погляд, ніби й не все так критично, адже видається, що любителів локшини на вухах у нас десь приблизно 50%, а не всі сто.

Насправді, зовсім не так усе гарно. Просто наш типовий виборець ділиться на три категорії. Перша страждає на цілковиту політичну амнезію й мріє, щоб їм принесли «манну небесну» та готова повірити кожному авантюристу, який це пообіцяє.

Друга точнісінько так само мріє про те ж благоденство, коли податків платити не треба, працювати не обов’язково, але всього для всіх буде стільки, що хоч подавися. Але, на відміну від перших, вони зберегли часточку критичності та здорову пам’ять – можуть згадати, що ці ж самі люди їм уже це обіцяли, а потім, прийшовши до влади, робили все навпаки (згадайте хоча б більшість обіцянок Тимошенко). Такий виборець теж буде шукати проповідника «повної халяви», але серед якихось міфічних нових облич та перебуватиме в повній розгубленості.

І лише невелика третя категорія пам’ятає фундаментальний принцип фізики, що нічого нізвідки не береться й нікуди не зникає. Але їх таки дійсно меншість. Нас рятує те, що такі тверезі люди все ж у країні є.

Те, що першу категорію розтягують з півтора десятки політиків, у той час, коли до третьої апелює лише один. Та ще те, що частина другої категорії у своїй зневірі в уже збанкрутілих обіцяльників може під час виборів підсобити голосами думаючим (хоча з цілковито протилежних мотивів). Але на референдумі ж об’єднаються саме дві перші категорії. Чи хтось у цьому сумнівається?

Тому пряма демократія – це велика сила, але на право користуватися нею треба ще заслужити рівнем своєї суспільної зрілості.