Примирення між двома Кореями: чому я трохи знижую рівень епохальності

В Кореї я був (щоправда, лише в Південній) і не як турист, а на тривалому стажуванні в КОІКА. Зустрічалися з високими керівниками, їздили в ДМЗ тощо.

Те, що зараз відбулося, – дійсно чудово й уперше має певні ознаки незворотності (тільки ознаки, тільки перші, але вже має). Однак стартовий майданчик був не аж так низько, як це видавалося збоку. Відносини між обома країнами після історичного перемир’я 50-их та численних тунелів, вторгнень тощо поступово кращали, контакти, включно з економічними, наростали. Правда, деколи виникали раптові загострення й усе сповзало вниз, але зовсім не обнулялося.

Наприклад, навіть у дуже непрості роки в Спеціальному економічному районі Кесон та ряді інших територій КНДР діяли заводи Південної Кореї, щоправда ця економічна інтеграція деколи набувала спотворених форм, але вона була. Ті, хто прагнув побачити найгарніші види Алмазних гір мав їхати не через російські чи китайські турагенства й трансфером із Пхеньяна. В ексклюзивних місцях діяли спеціальні курортні території, куди за валюту завозили відвідувачів лише з Південної Кореї. Якраз під час мого перебування в Сеулі було жорстке загострення, бо в північно-корейського гебіста здали нерви, коли туристка з півдня почала йому критикувати вождів, а він її застрелив. Але до того й після там побували десятки тисяч людей.

Ще Кіми добре вміли продавати лояльність та мир за харчі: короткий інцидент, тривалі переговори й з півдня відправляється чергова партія вантажівок з рисом і не тільки. Там діяла дуже хитра далекосхідна дипломатія. І жителі Сеула, попри всі гучні заяви й погрози з півночі, не відчували реальності загроз, хоча ще 10-15 років до того вони були доволі явними.

Але нинішній мир таки дійсно річ видатна. Ним легітимізовано те, що раніше було ніби з-під поли. Зараз створюються механізми його утвердження та посилення деяких (не всіх!) форм інтеграції. Спонсором звично буде Сеул, а Пхеньян знову вміло продасть безпеку за високу ціну. Кім же не ідіот і добре розумів, що його погрози ядерною зброєю смішні, а спроба почати гарячу війну – самовбивчі. Але він майстер блефу й зумів свого добитися – з ним майже на рівних буде розмовляти лідер найпотужнішої держави світу. Й не просто буде говорити, але й заплатить інвестиціями в закриті спеціальні економічні зони.

Усього цього б не сталося, якби не дві обставини. Росія, втягнувшись у дикі авантюри та агресивні дії в Європі, все менше може впливати на ситуацію на Далекому Сході. Кім уже давніше перестав орієнтуватися на Путіна й ігнорувати його побажання. Але основним гарантом для КНДР залишався Китай. Пекін і Пхеньян ніколи не дружили, відносини були прохолодні, а іноді й ворожі, але взаємовигідні. Китай використовував жупел загроз від неадекватного режиму КНДР і продавав свою спроможність бути єдиним стримуючим фактором. А Пхеньян мав гарантії безпеки попри всі свої виходки та агресивну риторику й ядерні випробування. Ніхто в світі не відважувався зайти на геополітичний майданчик, за який монопольно відповідав лише Китай. І тут раптом з’явився Трамп, який погано вчився в «політичній школі» й просто начхав на усталену геополітичну реальність.

Китайські урядовці швидко пробують вскочити в останній вагон поїзда, що вже рушив. Але вони вже не можуть самостійно керувати процесом, а можуть лише приєднатися до того, який запущено без їхньої участі. І це вже абсолютно нова й до біди цікава реальність!