Здоровенні цвяхи в труну руського міра

Про це, звісно, телеканали в новинах повідомили, але якось так дуже прозаїчно, «через не хочу», як казала моя покійна бабуся. А подія заслуговує доволі патетичних нот, бо вже явно забиває здоровенні цвяхи в труну «русского міра», одним із наріжних каменів якого є московська церква.

Так от, у суботу, 3 листопада, Президент Порошенко та вселенський Патріарх підписали Угоду про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським Патріархатом. Це угода про співпрацю та сприяння при створенні в Україні своєї автокефальної православної церкви. Тепер трошки про суть цих зобов’язань, щоб не було закидів про порушення конституційних норм щодо відділення церкви від держави. Згідно угоди держава ніякої церкви створювати не буде. Це дійсно не її функція, самі церковники мають розібратися: максимум що може зробити Президент, це в ролі приватного арбітра збирати предстоятелів у себе й підштовхувати до діалогу. Якими словами – це вже не нам знати.

Але угода виписує дуже важливі зобов’язання саме Вселенської патріархії. Тут гарантовано, що не може бути включена задня передача, рішення про автокефалію не може бути відкликане. Патріарх і в його особі сам церковний орган, яким є Вселенська Патріархія, фактично покладає на себе обов’язок надати томос українській церкві після проведення об’єднавчого собору. Це дійсно важливо, бо, на жаль, люди смертні, а інтриги вічні. Пригадуєте всю ту істерію, яку в наших трохи поверхових «експертних» середовищах підняли, коли під час переговорів з Гундяєвим Варфоломію хтось підніс склянку води. Там усе було в порядку – то був працівник апарату патріархії. Але тривожитися за життя Його Всесвятості підстави таки були. А там уже, гляди, залякування чи підкуп зможуть подіяти. Зараз до рішення про відкриття процесу надання автокефалії додано таке саме легітимне рішення про неодмінність його завершення. І це вже рішення не однієї особи, а структури, про те, що томос на автокефалію буде вручений новому предстоятелю церкви, «яка збагатить та зміцнить сім’ю автокефальних православних церков».

Інший момент угоди – це фактичне встановлення прямих стосунків між Вселенською Патріархією та Україною й церквою в Україні. На відміну від католицької церкви, де існує держава Ватикан, у православному світі такого суб’єкта міжнародних відносин нема, тому говорити про класичне встановлення дипломатичних відносин і посольства (у католиків це нунціатура) не доводиться. Але для православ’я роль держави в світському існуванні церкви завжди має значення. Згадайте: про томос не могло бути й мови без офіційного прохання держави в особі президента та за підтримки парламенту. Тому така місія з повноваженнями дипломатичного представництва інтересів Вселенської Патріархії дуже бажана. Але головне – це встановлення ставропігіального представництва для контактів церкви-матері з дочірньою церквою, нехай вона й буде повністю незалежна, тобто автокефальна. Саме цих аспектів також стосується угода.

Ще одна позиція була проголошена напередодні. Вона теж готувалася на двосторонньому рівні (не питайте мене про деталі). Згідно з нею, в Україні не існує й легітимно не діє Московський патріархат. Зрозуміло, що московське попівство нікуди не зникне й просто буде ігнорувати це рішення. Але тут нам удалося отримати пряму підставу для законодавчого припинення функціонування назви УПЦ за тою церквою, яка належить до Московського патріархату. Й це вже не буде втручанням у церковні справи, бо фактично держава за повідомленням Вселенського Патріархату усуває самозване використання невластивої назви. Це повинно суттєво прискорити перехід парафій до нової церкви. Адже легко морочити голову віруючим під хоругвами з написом УПЦ, а значно важче, коли ти агітуєш за Російську православну церкву.

Ще один нюанс. В українському церковному й патріотичному середовищі серйозно побоюються, щоб унаслідок виборів не перемогла креатура Москви. Зараз вона розкидається патріотичними гаслами, але ж брехня то її релігія. Те, що вона вела переговори в сам розпал домовленостей про надання томоса зі «с#кою православною», зустрічалася з найодіознішими представниками прокремлівського крила Оппоблоку тощо, тривожить багатьох. Вона, у випадку перемоги (Господи помилуй від такої кари на нашу країну!), спробує загальмувати цей процес, розвернути його. А ці домовленості Порошенка з Варфоломієм сильно сковують можливості будь-якого майбутнього президента в плані реваншу.

Ще одна технічна деталька. Згадайте, як усі прокремлівські консерви хапалися за соломинку, заявляючи, що Варфоломій же – громадянин Туреччини, на нього буде тиснути «друг Путіна» Ердоган і таким чином зірве надання томосу. Так от:

1.Ердоган – не друг Путіна, а доволі прагматичний і цинічний політик, який вміло грає на проблемах і потребах кремлівського карлика (зараз бачимо, що грає навіть лідерами США та Саудівської Аравії, а тут уже зовсім інші ставки). Ці (російські) його ігри, звісно, не можуть нам подобатися, але назвати президента Туреччини близькою чи залежною від Путіна людиною – це вже шизофренія.

2. Ердоган не тиснув і не тисне на Варфоломія. Не було помічено таких фактів. Він почав ревізію спадщини Ататюрка, яка називалася «світська турецька держава», вводить все більше ісламських ноток, але паралельно зберігає баланс і з іншими релігіями, які за ататюрківськими принципами були упосліджені в Туреччині значно більше, ніж іслам. Тому там діє політика толерантності й невтручання у справи православних.

3. Ну і, якщо вам і цього мало, то Петро Порошенко цього ж дня вже вкотре зустрівся з Ердоганом та мав з ним плідні й приємні переговори. За їх наслідками Реджеп Ердоган, зокрема, заявив, що ніколи не визнає законною анексію Криму та буде добиватися звільнення Кремлем наших політв’язнів.

І зовсім наостанок. Чому про всі ці просто таки колосальні досягнення маю так детально й часто писати та говорити я – греко-католик. Для моєї церкви таких проблем, як в українському православному середовищі, нема. Я вболіваю за це досягнення просто як українець, який хоче, щоб звідси остаточно був вивітрений смердючий «русскій мір». А те, що відбувається – це річ епохальна! Ніколи українське православ’я не мало автокефалії, завжди було складовою інших церков і залежало від церковного рекету, рейдерства, підкупу тощо. А потім узагалі було анексоване й окуповане. Уперше від часів хрещення Русі відбувається така знаменна подія! І я, як той, хто був учасником ще перших переговорів у 2000-му році, можу вас запевнити, що просто так автокефалію не дають. За неї треба боротися, для цього має бути вкладено неймовірно багато зусиль. Справжня результативна праця вперше почалася близько чотирьох років назад. І нині ми вже за крок від результату. Порошенко вже увійшов у історію, бо перший в цій країні зробив речі, які всі і до нього, і при ньому, ставлячи палиці в колеса, називали неможливими.

І зовсім-зовсім на останок. Просто перенесіться в уяві в 2013 рік і спробуйте все це уявити наяву. Чомусь думаю, що якби ви тоді почали розповідати про подібні речі, які вже стали або стають реальністю, на вас би дивились так само, як жителі середньовічного міста на дивака, який розповідає про комп’ютери, смартфони й інтернет.