Тоталитарный рецидив. Ненависть террористов к журналистам говорит о многом

Наскільки важливим є доступ до свіжої інформації про поточні події, Донбас відчув упродовж останніх місяців. Це давнє спостереження: сьогодні ми вже не можемо уявити своє життя без винаходів останніх десятиліть – мобільного зв’язку та інтернету. Але окупованим частинам Донецької та Луганської областей доводиться звикати знову до умов початку 1990-х. Та ще й із поправкою на постійні обстріли та нестачу навіть води та їжі.

У знеструмлених, ізольованих від усього світу містах нема мобільного зв’язку, інтернету й телебачення. Українське ТБ зникло ще раніше, адже було вимкнуте окупаційною адміністрацією терористів. Не виходить більшість місцевих газет. А ті, що залишилися, краще не виходили б, тому що наповнені суцільною антиукраїнською пропагандою і брехнею від першої до останньої сторінки. Інформаційна блокада виявилася не кращою за військову облогу, бо зовсім незрозуміло, що відбувається навкруги, чого чекати і що робити далі. Невизначеність змушує людей божеволіти.

Боротьба з вільною пресою почалася в «ДНР» та «ЛНР» іще навесні. Друкованим виданням оголосили справжній терор у найкращих традиціях фашистської Італії 1920-х років. Місцеві журналісти, звісно, дуже критично сприйняли події, які розгорталися на Луганщині та Донеччині в березні, квітні й травні. Вони почали порушувати гострі й важливі для регіону питання, на які в терористів не було відповідей. Як жити в невизнаній псевдодержаві? Що буде з виробництвом, яке залежить від української сировини і втратить світові ринки? Що з освітою, спортом, банківською системою, приватним бізнесом? Обурювалася преса й дедалі частішими випадками мародерства та безглуздого насильства. Адже, декларуючи захист населення Донбасу, бойовики насправді почали грабувати й викрадати людей просто на вулицях.

Не маючи, що відповісти, терористи вдалися до єдиної зрозумілої для них дії – насильства. По всій Донеччині запалали редакції місцевих газет. Окремі керівники видань були доставлені на розмову з бойовиками, після чого заявили про припинення випуску ЗМІ.

23 квітня в Костянтинівці за критику сепаратистів закидали «коктейлями Молотова» редакцію місцевої газети «Провинция». Доти бойовики погрожували журналістам і відбирали її тираж у друкарні. Напад було скоєно невдовзі після проросійського мітингу, на якому закликали спалити офіс видання.

За таким самим сценарієм учинили розправу й над двома друкованими медіа в Торезі. Спочатку, ще навесні, було спалено редакцію газети та інтернет-видання «Прогород», а також погромлено найстарішу міську газету «Горняк». Офіс її тоді розтрощили, але й після цього журналісти не припинили працювати та висвітлювати події в місті. 6 червня, на День журналіста, редакцію «Горняка» спалили, і Торез залишився без місцевої преси.

Щоб заповнити інформаційний вакуум, сепаратисти почали друкувати власну газету «Новороссия», але, звісно, ця агітка не мала ніякої корисної інформації, не давала відповідей на запитання, що справді хвилювали населення, й писала тільки про «жахливі розправи хунти» та переконувала людей, що Україна скоро розпадеться на шматки.

На початку червня також перестали виходити донецькі газети «Донбасс» та «Вечерний Донецк», їх бойовики просто заборонили. Головні редактори були поставлені перед вибором: або друкувати тільки матеріали, потрібні сепаратистам, або взагалі не працювати, щоб не порушувати законів України та стандартів журналістики. Працівники обрали другий варіант.

Цікаво, що газета «Донец­кий кряж», яка традиційно була рупором антиукраїнської пропаганди на Донбасі й симпатизувала сепаратистам, і надалі без перешкод виходила в обласному центрі до липня, потім чомусь також закрилася, але вже за кілька тижнів відродилася як інформаційна трибуна «ДНР» у новому дизайні. До того ж на її новому номері було зазначено, що він перший. Таким чином, видання проросійські бойовики, схоже, просто «віджали».

У Луганську єдиною газетою, що діяла, залишився зі зрозумілих причин «ХХІ век». Це видання багато років вело антиукраїнську пропаганду, а очолював його відомий у місті українофоб, депутат міськ­ради від КПУ Юрій Юров, який багато разів висловлював свої симпатії до Путіна. Інших джерел інформації в напівзнеструмленому Луганську не залишилося, тож можна здогадатися, якими новинами годує земляків «журналіст».

Не краща ситуація з телебаченням. Першими в Донецьку та Луганську було захоплено місцеві телеканали. Замість ОДТРК в Донецьку ще з весни мовить «телебачення ДНР», яке транслює жахливі фільми про «рептилоїдів» і нескінченні звернення місцевих правителів. У Луганську місцевий ЛОТ також став рупором терористів, а ось канал відомого регіонала Володимира Ландіка після захоплення зупинив роботу.

«ІРТА пішла у відпустку. Там не залишилося директорів, нікого немає. Тих, хто хоче вийти в ефір, я не знаю. Будівля телеканалу вже давно зайнята озброєними людьми», – прокоментував ситуацію з каналом його власник.

Сайт ІРТА не оновлюється від початку червня. Так само не працює канал «Юніон» у Донецьку. Його веб-портал теж закритий.

Вимкнені українські телересурси в кабельних мережах. Спочатку терористи розправилися з найбільш незручними серед них – «5 каналом» та «1+1». Натомість оператори стали виводити на екран попередження, що телебачення не транслюється на вимогу «ДНР». Потім настала черга всього українського ТБ. Відтак мешканці міста могли дивитися тільки російські новини.

Перелічувати всі випадки придушення журналістики на захоплених українських теренах немає сенсу. З наведених прикладів уже зрозуміло, в яких умовах доводилося працювати журналістам. Сьогодні всі діючі донецькі інтернет-ЗМІ працюють дистанційно, з тих територій, які наразі звільнені від збройних формувань.

Характерна для всіх тоталітарних, нелюдських режимів нетерпимість до альтернативного погляду притаманна сепаратистам Донбасу невипадково. У більшості своїй вони є прибічниками націонал-більшовизму, нацизму, сталінізму, чорносотенства, тому можуть існувати тільки в атмосфері примусу та насильства.

І саме цей факт доводить їхню неминучу поразку. Бо в сучасному світі забороною свободи слова вже нічого не вирішити. На звільнених територіях Донбасу життя поступово повертається до звичайного ритму і ЗМІ також починають працювати як раніше. Але й це не завжди добре, бо відомо, що абсолютної свободи слова у регіоні не було й до кривавих подій. Зазвичай місцеві ЗМІ,

підконтрольні владі, свідомо викривлювали інформацію і розпалювали ворожнечу, тим самим готуючи ґрунт до кривавого повстання. Є багато видань, що впродовж подій цієї зими формували істерію проти «фашистів у Києві, які ось-ось рушать на Донбас». Звісно, такі медіа та їхні очільники більше не можуть працювати так, як раніше.

Донбас слід зачистити не тільки від бойовиків, а й від інформаційних терористів. Певний поступ у цьому напрямі помітний. Наразі у в’язниці перебуває головний редактор «Муніципальної газети» з Донецька Олена Блоха, яка підтримувала «ДНР», використовуючи бюджетне видання.

Вочевидь, державі доведеться переформувати донецькі регіональні ЗМІ, що фінансуються з місцевих бюджетів, і нарешті змусити їх працювати на користь України. Маючи такі інструменти, вести просвітницьку діяльність серед людей набагато легше. Те саме стосується й телеканалів, за допомогою яких треба нарешті пояснити жителям Донбасу, що люди інших регіонів не несуть їм загрози, а справжнім агресором є та сама сусідня держава, яка переконує їх, що виступає у роді захисника.