ПАРЄ: повернення Росії і викрадення Європи

Ця оцінка нинішнього моменту якнайкраще описувала переважний настрій у Раді Європи — повертати Росію можна, але ціна повернення має бути прийнятною. Сувора правда європейської політики полягає в тому, що такою ціною було невиконання Москвою резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи, ухвалених у відповідь на її агресію проти України.
Але Росія накрутила ціну. ПАРЄ одразу не відкинула цінову пропозицію і втяглась у торг. Як результат — Асамблея поставила себе перед вибором, за якого неправильне рішення призведе до того, що повернення Росії означатиме викрадення Європи. Поки прибічники та противники приїзду російських депутатів у Страсбург сушили голови над правильним вирішенням проблеми, встигла розпочатися чергова сесія ПАРЄ. Саме в її розпал, уже цієї середи, інший посол іншої великовагової європейської країни сказав мені: «Росіяни догралися». Цей бій в ПАРЄ Україна дійсно виграла. Але війна триває, і питання залишається актуальним — як Асамблеї уникнути неправильного рішення?
Фабула цього трилера вкрай драматична і важлива для розуміння того, за яких обставин вирішується найважливіша для європейської політики проблема.
Рада Європи — як торт «Наполеон»: окремі коржі (Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Конгрес місцевої влади, Суд, моніторингові механізми) густо змазані й зв'язані один з одним не завжди смачним для держав кремом з прав людини, демократії та верховенства права. Формально автономні органи є частиною одного цілого, а тому процеси в них водночас і схожі, і різні. Так, у Комітеті міністрів представлені міністерства закордонних справ, але тут немає технічної можливості застосувати санкції проти Росії. Вона залишається повноправним учасником, хоч і затиснута в лещата рішень та заяв, які сковують маневр, засуджують її агресію проти України й недемократичні процеси всередині країни.
У Парламентській асамблеї представлені національні парламенти, і правила процедури багаті на санкційні можливості. У 2014—2015 роках, у відповідь на агресію проти України, ПАРЄ позбавила російську делегацію деяких прав, але не виключила(!) її зі складу Асамблеї. Знаменитий епізод, коли прямо в залі російський делегат дивувався, чому він не може голосувати, — прямий наслідок санкцій. Завдяки зусиллям української делегації в Асамблеї та широкій підтримці з боку депутатів інших країн, ПАРЄ прийняла три резолюції, які в найжорсткіших термінах сформулювали чіткий перелік вимог і умов для зняття санкцій.
Момент був такий, що жорсткості ПАРЄ не шкодувала й офіційно. Серед іншого вона вимагала від Росії: відмовитися від незаконної анексії Криму; утримуватися від переслідувань кримських татар; виконувати Мінські угоди й використовувати свій вплив на проросійські незаконні збройні формування, щоб ті теж виконували Мінськ; вивести всі свої війська, в тому числі приховані підрозділи, з території України; повністю співпрацювати зі слідством у справі збитого «Боїнга» MH17; забезпечити постійний контроль Україною ділянки кордону, яку зараз контролює тільки Росія; звільнити всіх заручників, військовополонених і незаконно затриманих осіб, у тому числі Надію Савченко.

Росія цілком свідомо не тільки не виконувала вимоги резолюцій (навіть звільнення Савченко Москва не погоджувала з ПАРЄ), а й продовжувала посилювати свою агресивну політику. 2015 року в Страсбурзі (з метою все позитивно вирішити) з'явився особисто тодішній голова Держдуми Сергій Наришкін, але одержав тільки холодний душ у вигляді підтверджених санкцій. Глибоко ображений, він повернувся до Москви.
Ухиляючись від чергової публічної екзекуції, Росія пішла на нестандартний хід — у січні 2016-го вона відмовилася затверджувати в ПАРЄ повноваження своєї делегації.
Це, з одного боку, дозволило їй формально уникнути підтвердження санкцій, але, з іншого боку, позбавило можливості бути присутньою в авторитетному органі міжпарламентського співробітництва. Таким чином, нинішня повна відсутність Москви в ПАРЄ — це не караюче рішення Асамблеї, а самобичувальне рішення Росії.
Вихід росіян збігся з приходом на посаду голови ПАРЄ Педро Аграмунта, який неодноразово засуджував незаконну анексію Криму, голосував за згадані вище жорсткі резолюції та підтримував Україну. Ніщо не віщувало лиха.
Однак дуже скоро пролунали два лейтмотиви нового голови — «Ні! — ненависті й страху» і «Асамблеї необхідний діалог усіх 47 держав-членів». Перший стосується протидії терористам, які намагаються посіяти серед європейців страх і ненависть. Другий стосується співробітництва з Росією, без якої на сесії приїжджають тільки 46 держав, і яку потрібно було повернути. Найкумеднішим чином обидва лейтмотиви сплелись у дошкульну для вуха мелодію, адже поки в ПАРЄ правою рукою борються з терористами, то лівою намагаються повернути країну, яка щедро сіє страх і ненависть.
Утім, суть проблеми — не в голові ПАРЄ, досвідченому політику, що тонко відчуває можливості й табу, а в тому, що очолюваний ним хор голосів «Росія, може, й погана, але без неї теж погано» почав звучати дедалі голосніше. Тут уже Києву стало зрозуміло, що «щось пішло не так».
Педро Аграмунт твердо й відкрито взяв курс на повернення Росії в ПАРЄ. Заручившись підтримкою керівників політичних груп Асамблеї, він здійснив візити в Росію. Москва приймала гостей радо, але не збиралася полегшувати їм життя. 29 червня агентство ТАСС урочисто й підозріло докладно повідомило, що Сергій Наришкін зустрівся з Педро Аграмунтом, подякував йому за конструктивність і сформулював пропозиції Росії з реформи Асамблеї, без якої вона «може не вижити».
Це був звичайний російський цинізм, адже ПАРЄ точно не виживе, якщо реалізує такі реформи: скасує можливість застосування санкцій проти делегацій, ускладнить процедуру ухвалення рішень і перейде від моніторингу конкретних країн до моніторингу загальних для всіх країн тем. ТАСС промовчав ще про одну вимогу Росії — ПАРЄ має дати Росії стовідсоткові гарантії того, що її делегація в січні 2017 року зможе спокійно й тріумфально повернутися до Палацу Європи. Тепер перекладемо ці речення з дипломатичної на людську: заради Росії Асамблея має сама себе перетворити з авторитетного органу на порожню говорильню і стати на коліна. Це й була ціна, навколо якої зав'язався торг.

Рівень цинізму почав зашкалювати, коли до жовтневої сесії ПАРЄ прибічники повернення Росії підійшли в кулуарному всеозброєнні й були готові почати процес внесення до регламенту змін у інтересах «реформ» Москви. Єдиним невирішеним питанням залишалося забезпечення підтримки залу, тому що еліта Асамблеї думає, а прості члени Асамблеї ухвалюють. Україна готувалася до сесії, розуміючи, що буде надскладно переломити ситуацію. Але на те вона й політика — мистецтво можливого, — щоб уже в перший день сесії маятник різко гойднувся в наш бік.

Активна робота українських депутатів і дипломатів, незаконні вибори до Держдуми в Криму, широке поширення інформації про знущальні вимоги Москви, які руйнують Асамблею, та ім'я майбутнього голови делегації Держдуми (Леонід Слуцький відомий як організатор візитів іноземних політиків до окупованого Криму) почали давати результат. Бомбардування Алеппо, вето Росії на французьку резолюцію в Раді Безпеки ООН та скасований візит Путіна до Франції в день, коли президент Франсуа Олланд саме виступав перед ПАРЄ, довершили розпочате.
Уже у вівторок розмови про те, що «росіян треба повертати», зійшли нанівець, а в середу ввечері Асамблея прийняла правки українських делегатів у ПАРЄ і затвердила дві тріумфальні для Києва резолюції. У них багато позитивних для нас моментів, але зміна назви однієї з них свідчить про неабиякий стрибок у розвитку Асамблеї — загальне формулювання «конфлікт в Україні» замінили і вийшло «Політичні наслідки російської агресії в Україні». Речі були названі своїми іменами.

Росія дійсно загралась і сама себе в ПАРЄ переграла. Але Москва, ймовірно, принесла Страсбург у жертву великій грі в Алеппо, будучи впевненою, що до січня надолужить згаяне. Самовпевненість Росії вже не раз призводила її до стратегічних помилок на різних фронтах, однак у цьому випадку вона дійсно має можливість надолужити. Тому ПАРЄ досі стоїть перед доленосним вибором одного з п'яти сценаріїв:

• впливові адвокати повернення Росії підтримують прийняті на жовтневій сесії резолюції й чітко заявляють, що умовою для приїзду в Страсбург росіян є виконання ними вимог усіх відповідних резолюцій;
• Росія відмовляється від спроб повернутися в Асамблею і продовжує грати роль несправедливо приниженої й ображеної;
• Росія тихо «зливає» свою ж ціну, відмовляючись від вимог про реформи заради повернення в зал Асамблеї;
• Асамблея закриває очі на невиконані резолюції й принципово погоджується, що Росію потрібно повертати, але в рамках встановлених процедур і широких дискусій. Це розтягує процес на рік, а то й два, і створює якісь формати діалогу ПАРЄ з Росією. Чи повернеться та в результаті таких зусиль — неясно, оскільки Москва вочевидь не має наміру припиняти наступ на демократію і ставати мирною державою. Цей сценарій цілком імовірний і відповідає духу європейської політики.

П'ятий сценарій не менш імовірний, ніж попередній, але відповідає вже духу російської політики: адвокати відновлення делегації РФ у правах вирішують, як у бородатому анекдоті про папугу, повертати Росію в Асамблею в січні 2017-го хоч тушкою, хоч опудалом. Це означає пошук політичних рішень в обхід встановлених процедур або з маніпуляцією ними і, таким чином, повну дискредитацію колись поважного міжнародного органу. Паралельно «реформи» в інтересах Москви також призводять до позбавлення ПАРЄ її найсильніших інструментів впливу на держави.

Це й буде те саме неправильне рішення, якого треба уникнути, адже в цьому випадку Росія повернеться в ПАРЄ ціною викрадення Європи. Асамблея працюватиме, але Європа як зафіксований у форматі ПАРЄ стандарт демократичної якості перестане існувати. На прикладі Росії всі 46 держав-учасниць одержать чіткий сигнал: не важливо, які злочини й порушення ви чините, тому що наслідки цього будуть не питанням вашої відповідальності, а лише питанням часу, який спливе між висловленням глибокого занепокоєння міжнародного співтовариства та поверненням до звичного перебігу справ між тим самим співтовариством і вами. Складно придумати кращий мотиватор для всіх, кому права людини, демократія й верховенство права не до смаку.