Дії Філарета породжують небезпеку двовладдя у Помісній церкві

14 травня на сайті «Церква.інфо» було оприлюднене «Звернення патріарха Філарета до всієї української православної пастви». Наступного дня відбулася прес-конференція митрополита Філарета, на якій він підтвердив автентичність згаданого документу. З огляду на це, як архієрей Православної Церкви України, вважаю за потрібне висловити свою особисту позицію з приводу Звернення.
Як вказує аналіз Звернення, Філарет вважає себе чинним, а не почесним патріархом Київським і всієї України та главою ліквідованої напередодні Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 р. Української Православної Церкви Київського Патріархату. Натомість відомо, що титул «почесного патріарха Київського і всієї України», який регулярно вживається стосовно митрополита Філарета в Православній Церкві України, не затверджений жодним соборним рішенням нашої Церкви. Згідно рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату від 11 жовтня 2018 р., владика Філарет був прийнятий у спілкування саме як «колишній Київський митрополит» (а не як патріарх). Рішення стосовно титуляції митрополита Філарета патріархом не ухвалював ані помісний Об’єднавчий Собор, який відбувся 15 грудня 2018 р., ані Архієрейський Собор Православної Церкви України (який поки що жодного разу не скликався). Ані Томос про автокефалію Православної Церкви України, ані її статут не передбачають наявності в нашій Церкві посади «почесного патріарха».

Використання титула «почесного патріарха» було допущене в Православній Церкві України лише як вияв поваги до митрополита Філарета. Називаючи митрополита Філарета «почесним патріархом», Блаженніший Митрополит Епіфаній та інші ієрархи колишнього Київського Патріархату прагнули таким чином вшанувати свого вчителя та психологічно полегшити для нього відхід від персонального керівництва Церквою. Очевидно, що використання такого титулу не передбачає надання «почесному патріарху» жодних владних прерогатив. Законним очільником Православної Церкви України є її канонічно обраний Предстоятель — Блаженніший Митрополит Епіфаній.

Проте, спираючись на цю практику, митрополит Філарет, на жаль, намагається, по-перше, засвоїти собі повноваження глави Церкви і, по-друге, заперечити канонічний авторитет та владу Предстоятеля Православної Церкви України — Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Це породжує небезпеку двовладдя у Церкві. 

У своєму Зверненні митрополит Філарет посилається на домовленості, котрі, як він стверджує, гарантували йому участь в керуванні Православною Церквою України після отримання Томосу про автокефалію, передбачаючи, що Митрополит Епіфаній зречеться більшої частини своїх повноважень на користь «почесного патріарха». Натомість, Об’єднавчий Собор, який працював 15 грудня 2018 р., як відомо, не ухвалював жодних подібних рішень. Ані митрополит Філарет, ані митрополит Епіфаній, ані Президент Петро Порошенко не повідомляли Собору про подібні домовленості. Більш того, подібні домовленності, навіть якщо б вони й існували, вступають в очевидне протиріччя з нормами статуту Православної Церкви України і тому не можуть мати жодної канонічної сили.

Загальновідомо, що митрополит Філарет, який останніми роками користувався високим ступенем довіри в українському суспільстві, одночасно має низький рівень довіри з боку Помісних Православних Церков. Доля митрополита Філарета склалася так, що він відіграв ключову роль в інституційній розбудові структур автокефального руху в Україні. Натомість методи, якими митрополит Філарет боровся за автокефалію, не завжди були прийнятними з канонічної точки зору. Невипадково, що канонічна реабілітація митрополита Філарета, яка відбулася на засіданні Священного Синоду Вселенського Патріархату 11 жовтня 2018 р., була здійснена у формі відновлення у єпископському сані. Як зазначено у прес-релізі Вселенської Патріархії, який було видано з цієї нагоди, Філарет Денисенко та Макарій Малетич «були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою». Привертає увагу й інший вираз, застосований Вселенською Патріархією у згаданому документі. Говорячи про митрополитів Філарета та Макарія та їхніх послідовників, цей документ стверджує, що вони «опинилися у схизмі не з догматичних причин».
Зрозуміло, що подібне твердження Вселенського Патріархату не тотожне твердженням Російської Православної Церкви про те, що всі Таїнства, звершені впродовж 1989–2018 рр. в Українській Автокефальній Православній Церкві та Українській Православній Церкві Київського Патріархату були позбавлені спасительної благодаті. З іншого боку, очевидно, що з огляду на конкретну форму канонічної реабілітації митрополита Філарета, та недостатній рівень довіри до нього з боку Помісних Православних Церков, згаданий ієрарх не міг бути обраним Предстоятелем Православної Церкви України. Адже у такому випадку Православна Церква України не мала би жодної перспективи канонічного визнання з боку Помісних Православних Церков.

Сьогодні, коли Томос отримано, митрополит Філарет прагне переглянути рішення Об’єднавчого Собору, відновити Київський Патріархат та знову очолити Церкву. Однак результатом таких дій може стати якщо не відкликання Томосу, то призупинення його дії до моменту подолання канонічної кризи в Православній Церкві України.

. А саме — зберегти за Православною Церквою України юрисдикційну владу над парафіями в українській діаспорі та відмовитися від ротаційної моделі Священного Синоду. Згідно положень Томосу, питання діаспори не може вирішуватися Києвом без погодження з Матір’ю-Церквою. Що ж стосується бажання митрополита Філарета розширити інститут постійних членів Синоду з 3-х до 12-ти, то це є нічим іншим, як спробою відмовитися від демократичної грецької моделі церковного управління на користь російської, де долю Церкви вирішує вузьке коло ієрархів (в радянський час ця модель отримала сумнозвісну назву «митрополитбюро»).

З огляду на все, викладене вище, як архієрей Православної Церкви України, запевняю Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у своїй беззастережній канонічній підтримці та шанобливо прошу митрополита Філарета внести ясність у його канонічну позицію.
А саме пояснити наступне: 1) чи вважає він себе ієрархом Православної Церкви України; 2) чи визнає чинність рішень Об’єднавчого Собору та ухваленого на цьому Соборі Статуту Православної Церкви України; 3) чи визнає повноваження обраного на Об’єднавчому Соборі Предстоятеля; 4) чи визнає чинність канонічних органів управління Православної Церкви України.

Насамкінець, хочу засвідчити, що з належною шаною ставлюся до історичного внеску митрополита Філарета до справи розбудови Українського Православ’я та щиро сподіваюся, що він дослухається до голосу більшості архієреїв Православної Церкви України.