Чому я полетіла до Донецька

Я прилетіла на Донбас як корінна львів'янка, щоби сказати вам: я не вмію, не хочу й не буду жити без Донецька, бо ми – один великий сильний український народ і, не залежно від того, чи в Ужгороді, Львові, Луганську, ми одержимі мати свою, ніким некеровану зовні українську державу. Саме це прагнення зараз сягає своєї кульмінації.

Українці покликані насититися взаємним моральним культурним потенціялом, аби вибухнути незабарним повстанням. Іншого способу здобуття волі не існує. Аби її здобути треба докладати зусиль, адже життя – це не лише свято, не лише гедонізм, не лише бенкет. Якщо нам зараз вдасться вибудувати ці важливі взаємини між Сходом та Заходом, Північчю й Півднем – станемо дуже сильною монолітною українською нацією, в яку ніхто не прорветься ні через двері, ні через вікно.

Коли мене копали знавіснілі комуністи, я мимоволі згадувала 1929 рік, коли було розстріляно десятки мовознавців і заразом 14,5 тисяч питомих українських слів. Мене ж лише покопали. За 22 роки дуже важко звільнитися від шрамів колоніялізму, тож помагаймо один одному.

Ми повинні дуже суворо працювати над собою, адже маємо дуже серйозні щоденні внутрішні й зовнішні виклики, породжені зробити нас сильнішими, вільнішими, мужнішими.

Щойно я повернулася з Одеси, де була переповнена зала. Перед тим – Харків, Суми, Ніжин, Житомир, Мукачеве, Хуст, Ужгород – всюди величезні зали вільних людей, які мають перед собою модель української держави, а не ту, яка витворена сьогодні. Своєрідність нації полягає в тому, що українець, не зважаючи на свої історичні падіння, весь час знаходить у собі силу здійматися. І оце вміння знову розкрилитися призводить до шаленого протистояння з боку тих, хто інакше, як повзати не вміє. Можемо їм лишень поспівчувати і допомогти. Маємо ставати сильнішими й міцнішими, аби бути взірцем самодостатности.