Війна з україномовною книжкою – це війна з нацією

Мова йде не просто видавничий бізнес. Це ті самі процеси глобалізації, що в Середньовіччі називалися універсалізмом, який згодом так успішно знищено народженням націй з їхніми неповторними мовними кодами, а не канонізованими латиною, грекою чи церковнослов'янською. А книжка – це передусім МОВА. Як, зрештою, і нація. Отже, успішність україномовної книжки – це успішність українця як спротиву процесам глобалізації-космополітизму, що так само приречені, як неможливість зуніфікувати ПРИРОДУ. Вона рано чи пізно візьме реванш. За народною мудрістю, виганяй природу через двері – вона повернеться через вікно. Отож, впевнена, ми на порозі нової хвилі знаціоналістичнення світу. Це закон циклічно-спірального розвитку духовних явищ. Шалений спротив цьому у нашій постколоніяльній і постгеноцидній країні, а також у морально здеградованій Европі найяскравіше підтвердження цього. Тож нехай біснуються – «нам своє робить». Історія кричить про нашу перемогу. Слабосилі цього не чують. Бо віддалилися від неї.

Нещодавно у парламенті, всупереч істерикам останнього виплоду совка – партії регіонів та виродженому плебсу – комуністам (що, логічно, стали православними капіталістами) – відбулися парламентські слухання з «Проблем розвитку українського книговидавництва, книгорозповсюдження та перспективи підтримки книгочитання в Україні», а відтак (о, диво!!!!) ухвалено більшістю голосів, попри безглузді контраргументи одіозної пустомелі Герман, «Рекомендації парламентських слухань….». Звісно, це організаційна заслуга передусім профільного комітету Верховної Ради з питань культури і духовности на чолі з В'ячеславом Кириленком та сповна опозиційним його складом. До слова, членства у цьому комітеті не витримала чорнорота Богословська і, на щастя, забралася з цього осердя українського духу.

У «Рекомендаціях» як колективному голосові опозиційних політиків, книговидавців, книготворців та читачів сформульовано основну проблематику: 1. відсутність захисту українського інформпростору та всебічного моніторингу стану книжкового ринку; 2. дискриміноване становище книги українською мовою і свідоме витіснення її іноземними власниками книготоргівельних мереж; 3. неякісна законодавча база, зокрема, щодо оренди відповідними установами; 4. згортання інвестицій у видавничу галузь та внеможливлення кредитувати видавничі проєкти; 5. недостатнє бюджетне фінансування бібліотек для поповнення їхніх фондів україномовною літературою – як наслідок, 95% видань недоступні для читача. Відтак скеровано рекомендації щодо законотворення Верховній Раді, щодо реалізації книгопідтримчої політики Кабінету Міністрів України, Міністерству культури України, Державному комітетові телебачення і радіомовлення України та місцевим органам влади.

Звісно, апелювати до основних руйнівників української книги як української ідентичности у стінах Верховної Ради ритуал неминучий, проте питання української книжки – це насправді питання української чи не української влади. На разі, очевидним є шлях боротьби з неукраїнською чи українофобською владою у вигляді партії регіонів і комуністів як симбіозі україноненависництва та комплексу самозречення.