Чи є межа падіння кернесодобкіних?
Щоразу більше допевнююся, що політика – найкращий підручник із людинознавства. У ній найвищі злети і найнижчі падіння. Найвищі амбіції та найнікчемніші мотиви. Найскладніші завдання і непередбачені рішення. Миттєве згасання днів і недосяжність майбутнього. Політика вміє це все сфокусувати, викрити і шубовснути цим об землю або піднести до хмар. Політика – це не зужите мистецтво компромісів. Це антагонізм пасіонарности і несхитність вестибулярного апарату. У політиці врешті-решті сходяться всі: сумісні та абсолютно несумісні не лише за поглядами, але навіть за часом. Якщо знаходяться голоси, що виводять за межі політики освіту та культуру, то нагадаю їм слова геніяльного Івана Франка – метеоритного сплаву політики та культури – що "неполітична культура – це суперечність у визначенні". Кожен рано чи пізно, сяк чи так робить свій політичний вибір, себто долучається до творення своєї Держави-Дому. Все решта від лукаваго. Отож біда або чорт з ними…
Нещодавно у (псевдо)політичному двобої зійшлися дві абсолютні несумісності: харківські кернесодобкіни – горе-сучасники як останній виплід совка – і великий харківець Учений-філолог і український патріот, 105-ліття від дня народження якого святкуватимемо 17 грудня, Юрій Шерех-Шевельов. Я щодо цього зареєструвала постанову у Верховній Раді, яку одностайно підтримав комітет із питань духовности і культури, хоч проголосувати її у сесійній залі неможливо. Депутатська більшість – за межами науки та культури, хоч зі ступенями кандидатів та докторів наук – доценти та професори з вимитим змістом, але радянсько-малоросійською, а то й українофобською начинкою. Вони виросли із плебеїзованого радянською владою суспільства, викинувши на поверхню, до прикладу, "табачного" міністра науки і освіти. У нього все у диму совка. Дивуюся, для чого жити серед тих, кого ненавидиш? Пакуй валізи у вкроплену у підсвідомість Москву – і гармонія гарантована. Про них Шевельов казав: "Є люди, які почувають себе в багні совєтчини, як риба в воді. Це мерзотники й кар'єристи – і тільки".
Отож стимулом до цього матеріялу став знаковий конфлікт у Харкові. За Юрієм Шевельовим, Харків – це "брама наступу Москви на Україну". Кернесодобкіни, чи за класиком, незнищенні собакевичі – це вічний докір людині у її найнижчому падінні. Юрій Шерех-Шевельов – Його величність Людина і Вчений, що і з Того світу еманує, творить, надихає, запліднює – вічний приклад для наслідування у викрешуванні гострого аналітичного розуму і почуття патріотизму як найвищої моральної чесноти. Причина конфлікту попервах банальна. Громадські організації Харкова, самотужки зібравши кошти, ініціювали встановлення пам'ятної дошки на будинкові, де впродовж 20-х років мешкав Юрій Шевельов, на що отримали відповідні рішення від Харківської міської ради. Проте напередодні встановлення меморіяльної дошки скликано позачергове засідання міської комісії з питань топоніміки та охорони історико-культурного середовища, аби з розпорядження міського голови відкликати попередні рішення. У відповідь представники громадського комітету вирішили дочасно відкрити пам'ятний знак і організувати цілодобове чергування біля пам'ятки. Це певною мірою нагадує нещодавнє перейменування вулиць Івана та Юрія Лип в Одесі на якогось торгівця, аби лиш назва вулиці не кричала про українську силу і гідність. Звісно, ВО "Свобода" організовувала акції протесту.
Такі розпачливо дикі і ниці дії з боку влади Харкова чи Одеси - це додатковий сигнал замислитися про силу минулого над сучасним і майбутнім і про абсолютно приречену війну сьогоднішньої затхлої матерії у вигляді кернесодобкіних і їхніх представників у парламенті та виконавчій владі перед безсмертям духу та інтелекту не лише Шереха-Шевельова, але родини Лип, Бандери, Шухевича, Коновальця, славних дивізійників, холодноярців та інших одержимих національною гідністю людей. До речі, Юрій Шевельов, якого аж ніяк не запідозриш у націоналістичних переконаннях хоча б з огляду на екзистенційний конфлікт із великим Донцовим, зауважив на цьому почутті: "Національна гордість – корінь і основа всього. Тисячу разів мав рацію Юрій Липа: боротьба за Україну, за українця, боротьба на Україні є боротьба тільки і виключно за чи проти національної гордости українця. Львів 30 червня 1941 року демонстрував, що він свою національну гордість має. Харків 26 жовтня 1941 року демонстрував – називаймо речі своїми іменами, – що його національна гордість приспана. Невіра в свої сили – брак національної гордости. Невіра в можливість української держави – брак національної гордости. Думка, що Шевченко, звісно, великий поет, але Пушкін чи Міцкевич – більші, – брак національної гордости".
Цю національну гордість у Харкові випалювали нещадно, особливо відтоді, як судилося стати містом контрреволюції наприкінці 1917 року та новою совєтською столицею (1929-1934 рр.). Лише у Харківській області 1937 року судовою "трійкою" призначено до розстрілу 10.198 осіб, у концтабори – 1.980 осіб, а під час арештів інтелігенції здійснювали так звану децимацію, ув'язнюючи кожну десяту сім'ю. Після перемоги одного тирана Сталіна над іншим тираном Гітлером 1951 року, коли студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою, то 800 із них – репресовано, а 33-х на відкритому судовому засіданні засуджено до смертної кари. Цей ґвалт національної гордости Харкова можна продовжити Шереховими словами: "Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені. 13-го травня 1933 року лунає постріл у кабінеті Хвильового. Перестає битися серце Скрипника. За справу береться ГПУ. Сотні, тисячі і десятки тисяч харків'ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям, розстріляні чекістом або відтранспортовані на північ і схід. Вночі таємничо зникає з майдану пам'ятник Блакитному-Елланові…[ ] тихцем, непомітно, вночі – зрівнюють із землею могили Блакитного, Скрипника, Хвильвого". Шевельова можна вважати неперевершеним літописцем совєтського мороку від його утвердження 1917 року до юридичного, але не фактичного падіння 1991 року.
По той бік кордону, у Львові, у 1935-1936 роках польські окупанти засуджували до смертної кари Степана Бандеру та його однодумців, чим водночас породили широкий бандерівський спротив: до націоналістичного руху доєдналося на ту пору щонайменше 20 тисяч однодумців. Проте сьогодні і в Харкові, і навіть у Львові вистачає радянського виплоду на найвищих державних посадах та і в підсвідомості люду (зазвичай нащадків енкаведистів) також. Бо звідки ж тоді близько 4% підтримки сьогоднішній кримінально-совєтській владі? Великий совєтський терор, без сумніву, породив великі наслідки поневоленої свідомости у різних виявах – від галицьких пристосуванців-хрунів до харківських виродків-дегенаратів, що воюють із пам'яттю видатного вченого. Малі не здатні осягнути великих. Великі – найбільший докір їхньому плазуванню. Звідси таке біснування і тупість. Найкращий урок із цього конфлікту – неминущість часу та вселенська справедливість, виписана у Шевченка:
І не встануть з праведними
Злії з домовини.
Діла добрих оновляться,
Діла злих загинуть.
Чи поменшав від цього горе-конфлікту Шевельов? І чи є межа падіння кернесодобкіним?