Доповідь Святійшого Патріарха Філарета на конференції у Європейському парламенті

Шановна пані МакГіннес, віце-президент Європейського Парламенту, Шановний пане Хан, європейський комісар, Шановні пані та панове – депутати Європейського Парламенту, Шановний пане посол Точицький, представник України при Європейському Союзі, Преосвященні владики, Шановні пані та панове, учасники та гості конференції, Дорогі брати і сестри!

Враховуючи, що християни продовжують святкувати Воскресіння Христове, хочу всіх привітати традиційно: Христос Воскрес!

Найперше я хочу висловити вдячність Європейській народній партії, її фракції в Європарламенті, співголовам Робочої групи з діалогу пану Ольбрихту та пану Хольвені, секретаріату – за запрошення відвідати Європарламент, взяти участь у цій конференції, зустрітися з вами, за добре підготовлену програму та  організацію.

Я не вперше відвідую Європарламент – це вже мій четвертий візит за останні п’ять років. Що є свідченням спільної зацікавленості поглиблювати і розширювати діалог та співпрацю – як з європейського боку, так і з боку українського, зокрема з боку нашої Церкви.

Під час нашого першого приїзду до Брюсселю в березні 2013 р., в складі делегації Ради Церков, ми доводили, що Україна – це Європа. Ми казали – а нас лише слухали. А тепер вже ніхто не може піддати сумніву, що Україна – невід’ємна частина Європи.

Ще понад тисячу років тому наш народ зробив свій цивілізаційний вибір – обрав європейську християнську цивілізацію, долучився до кола європейських народів.

І мені приємно відзначити ряд наших друзів, друзів України – церковною нагородою, орденом, встановленим на честь великого князя Володимира, який хрестив Київську Русь-Україну та є символом нашого європейського вибору.

Християнська віра, Церква, християнська освіта і культура, християнська традиція – без всього цього ані історія, ані сучасність Європи не можуть вважатися повними. Так само і майбутнє Європи, в тому числі майбутнє України, є сферою відповідальності для християн.

Зрозуміло, що не тільки для християн. Але ми, як християни, в першу чергу маємо говорити про свою відповідальність.

В чому полягає ця відповідальність?

Найперше в тому, щоби не лише говорити про принципи та цінності, але щоби жити за ними. Щоби на їхній основі будувати життя своє, життя сім’ї, місцевої громади, регіону, країни, життя всієї європейської спільноти.

Бо принципи та цінності є фундаментом, основою. А з Євангелія ми знаємо, якою важливою є основа. Бо дім, збудований на піску – не встояв, коли сталася буря. А дім, збудований на камені – встояв, хоча навколо відбувалося стихійне лихо.

Європейська народна партія є християнсько-демократичною партією. Тому ви, думаю, в першу чергу погодитеся з тим фактом, що в основу ідеї Європейського Союзу були покладені християнсько-демократичні цінності. Адже батьками-засновниками ЄС стали такі визначні християнські демократи, як Робер Шуман, Конрад Аденауер, Альчіде де Гаспері та інші.

Ще недавно здавалося, що небо над Європою є безхмарним. Але тепер всі бачать, що «вітри повіяли, ріки розлилися» – і Європа переживає кризу. Зовнішні виклики та внутрішні суперечності тривожать всіх нас, європейців.

Щоби дім наш встояв – маємо пам’ятати про його справжній фундамент, про справжні європейські цінності, коріння яких – у християнстві та в демократії.

Якщо будемо не лише пам’ятати про них, але і жити ними, втілювати їх у своїх щоденних справах, у суспільному житті, в політиці, в економіці, в житті держави – тоді зможемо протистояти всім негараздам.

А якщо будемо миритися зі злом – тоді не буде успіху. Бо якщо не опиратися злу, не боротися з ним, не зупиняти його – воно буде лише поширюватися. Історія нацизму і фашизму, так само як історія більшовизму, є доказом цього. Якби Європа не опиралася злу нацизму і злу більшовизму – то і досі б народи Європи були в рабстві та жили б у стражданнях, під загрозою терору і геноциду.

Як християни, ми повинні бути миротворцями, бо так нам заповідав Бог. Ми не повинні бажати війни. Але це не означає, що коли зло веде війну проти добра – ми маємо скласти руки, не опиратися злу. Відомими є слова англійського політика Едмунда Бьорка: «Єдине, що потрібне для тріумфу зла, – це щоби хороші люди нічого не робили».

В чому ж ми бачимо зло для Європи – і зло для України?

Найперше зло – порушення моралі. Коли люди говорять одне – а роблять інше. Коли говорять про гарні речі – а роблять цілком протилежне.

Зрозуміло, що вся історія людства наповнена такими прикладами. Ми знаємо, що доки існує цей світ – буде разом існувати зло і добро, і буде боротьба між ними. Як писав Федір Достоєвський: «Диявол з Богом бореться, а поле битви – серця людей».

Але хоча ця боротьба для кожного з нас триває все життя – це не означає, що нам не треба боротися.

Треба боротися, і починати треба з самих себе. Треба боротися з гріхами, з неправдою в самих собі. Бо часто ми заспокоюємо себе, що ми добрі, що ми хочемо добра – а насправді чинимо гріх, сприяємо гріху.

Ми бачимо, як особливо зараз намагаються відкинути сам моральний закон. Ніби немає морального закону, а кожна людина сама для себе визначає, що є моральним а що – ні. Називають законним те, що суперечить правді, суперечить Божественному закону.

Якщо справді кожен сам визначає, що є правда, а що неправда, що є моральним, а що є аморальним – тоді на якій підставі взагалі існують закони?

Ми знаходимося в парламенті об’єднаної Європи. Тут складають і приймають закони. Але ж є багато тих, хто може сказати, що він проти, що він не вважає прийнятий закон правильним – а тому не буде його виконувати. Якщо всі так стануть робити – то не буде ні Європейського Союзу, ні держав, ні самого людського суспільства. Буде лише хаос, де кожен робитиме лише вигідне для себе.

Але закони існують – подобаються вони нам чи ні. Тому якщо ми не хочемо, щоби наші суспільства і держави поринули в хаос – нам потрібно пам’ятати, що є Істина, є Добро, є моральний закон. Що це – об’єктивна реальність, з якою потрібно узгоджувати наше життя.

Друге зло, яке нас особливо турбує – це корупція. Корупція означає – руйнування. Бо це явище руйнує суспільство і державу зсередини.

Корупція – це не тільки коли хтось дає хабар або бере хабар. Бо часто саме так сприймають корупцію – коли людина, що має гроші, підкупає чиновника, щоби отримати для себе вигоду.

Так, це – корупція, і Україна особливо страждає від неї. Так звана «культура корупції» розвивалася у нас довго – в часи Російської імперії, в часи СРСР. Тому треба багато працювати, щоби подолати корупцію.

І наша Церква гостро виступає проти цього зла. Ми постійно робимо заяви, засуджуючи корупцію, ми підтримуємо реформи, які спрямовані на подолання корупції. Ми будемо продовжувати цю роботу. І ми вдячні, що Європа допомагає нам. Бо якби Європа не спонукала Україну боротися з корупцією – то нам самим це зло було би важко побороти.

Але те, що в Україні є корупція, не повинно ставати приводом для Європи відвертатися від нас. Бо якщо Європа під приводом наявності у нас корупції перестане допомагати Україні – то хіба від цього корупція зникне? Ні, не зникне, а навпаки – лише посилиться. Як Україна зможе швидше подолати корупцію – сама чи разом з Європою? Безперечно, що разом з Європою, бо у вас є і досвід, і механізми, і можливість впливати на події.

Однак корупція – це не лише підкуп чиновників, не лише хабарі.

Є ще і політична корупція – це коли політики обіцяють виборцям різні блага, часто недосяжні, для того, щоби досягнути влади. Коли замість того, щоби працювати над вирішенням проблем – шукають винних, і на цих винних перекладають відповідальність. Коли пропонують людям повірити, що на складні питання – є дуже прості відповіді.

Всі ми є свідками того, як в цілому в Європі, так само і у нас в Україні, зростають різні популісти, тобто політики, які безвідповідально обіцяють виборцям легке вирішення усіх проблем. І коли такі приходять до влади – вони можуть на деякий час навіть щось зробити приємне для людей.

Але такі політики будують «дім на піску», і перші ж випробування показують, що такий шлях рано чи пізно приводить до катастрофи.

Тому завдання всіх нас, – і Церкви, і політиків, і неурядових організацій, і вчених, експертів – протистояти політичній корупції, протистояти тим силам, які підкупають суспільство «солодкими обіцянками», а насправді вирощують лише гіркі, шкідливі плоди.

Ще один спільний виклик і для України, і для Європи – це зростання цілого комплексу явищ, який влучно назвали «національним егоїзмом».

Коли в об’єднаній Європі справи йшли добре, коли економіка зростала, коли від єдності всі бачили вигоду – то виступали за спільну Європу, підтримували європейську ідею. А коли зіткнулися з проблемами – то дуже легко сказати, що це «не наші проблеми, а чужі».

Ми повинні пам’ятати, що Європа – наш спільний дім. Якщо в одній кімнаті розпочнеться пожежа – загроза є для всього дому. Якщо в одну квартиру залізли злодії – то це не означає, що всі решта мешканців дому – є в безпеці. Або якщо на нижніх поверхах повінь затоплює дім – що мешканці верхніх поверхів можуть не турбуватися.

Наша спільна географія, історія, культура, наше коріння – все це робить нас єдиними, хоча ми залишаємося і різноманітними. Тому нехай ніхто не сподівається, що опираючись на ідеї «національного егоїзму» зможе закритися від спільних європейських проблем. Можна закрити кордони, можна відгородитися економічно, можна навіть сказати, що спільна Європа не потрібна, та повернутися до минулого, коли вона була поділена і роздроблена. Але цей шлях не вирішить проблем – лише може для когось відкласти їх на деякий час. Правильний шлях для кращої Європи загалом і зокрема для кращої України – шлях відповідальності та солідарності, шлях єднання сил, а не їхнього розпорошення.

Протягом вже більше чотирьох років Україна бореться проти російської агресії. З одного боку це є нібито наша проблема – Путін напав на нашу країну, а не на якусь з країн Європейського Союзу.

Але чи означає це, що Європа може почувати себе в безпеці? Ми бачимо, що ні. Бо якщо би Європа почувала би себе в безпеці – то не посилювала би військовий захист у країнах Балтії, в Польщі. А раз військовий захист там збільшується – значить є розуміння того, що агресор не зупиниться, якщо навіть подолає Україну. Агресор піде далі. І буде йти так далеко, як зможе. Йтиме, доки його не зупинять.

Тому щоби в самому Європейському Союзі не відчули, що таке війна – так, як ми це відчуваємо зараз в Україні, – потрібно, щоби Європа продовжувала підтримувати Україну в боротьбі з агресором.

І ми дякуємо Європейському Союзу, що ви не зменшуєте санкції проти агресора, ви не припиняєте допомагати нам.

Дійсно, через санкції Європа втрачає певні прибутки. І Росія постійно говорить про це. Вона пропонує обміняти відновлення бізнесу, торгівлі – на те, щоби Європа віддала Кремлю Україну. Але як я вже сказав – Україна не є кінцевою метою Путіна і Кремля. Їхня мета – відновити ту систему, яка існувала після Ялтинської конференції, тобто систему поділеного світу і поділеної Європи.

Я переконаний, що країни Центральної Європи з так званого «соціалістичного блоку», країни, які були частиною СРСР, Німеччина, яка була розділена – всі вони не забули, як це – жити в поділеній Європі. Але також інші країни не повинні забувати – як жити в умовах постійної загрози війни, в тому числі ядерної.

Поділена Європа не була мирною. Бо і «Холодна війна», як і нинішня «гібридна війна» – це теж війна.

Мирною може бути лише об’єднана Європа. Це зрозуміли наші попередники, які після жаху Другої Світової війни стали на шлях примирення і єдності. Нинішнє покоління мабуть не так добре це розуміє, бо знає про війну лише з розповідей, з історії.

Я добре пам’ятаю, що таке війна. Війна і зараз є там, на Донбасі, де моя Батьківщина. Моє рідне село окуповане Росією. Я знаю, яким цінним є мир.

І саме тому я знову і знову закликаю – агресору потрібно опиратися. Бо агресія – це зло. А примирення зі злом – не приносить миру. Як не принесла миру Європі «Мюнхенська угода», хоча прем’єр Британії Чемберлен, який її підписав, з радістю заявляв, що він досягнув миру.

На завершення своєї промови я хотів би торкнутися ще одного важливого питання, яке зараз є особливо актуальним. Це є питання визнання незалежності Православної Церкви в Україні.

Ви чули, що наша Церква і Українська Автокефальна Православна Церква звернулися до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням видати Томос, тобто урочистий акт, яким має бути визнана Православна Церква в Україні незалежною. Через цей акт ми, як Українська Церква, отримуємо можливість увійти в офіційне спілкування з іншими Православними Церквами.

Досі через штучну ізоляцію з боку Росії та Московського Патріархату, через їхній вплив у православних країнах, наша Церква не має такого офіційного спілкування. Хоча в Україні нашій Церкві довіряє майже 38 відсотків населення, а це – близько 15 мільйонів. В той час як Московському Патріархату довіряють лише близько 12 відсотків населення.

Зараз Україна залишається єдиною країною з переважно православним населенням, яка не має своєї визнаної Помісної Церкви, хоча і добивається такого визнання з часів відновлення незалежності.

Тому наше прохання підтримав Президент України та Парламент. Хочу наголосити: не Президент чи держава є ініціаторами звернення до Вселенського Патріарха, а Церква. Бо Москва зараз заявляє про втручання держави у церковні справи – але ці заяви є неправдою. Церковні справи вирішуються між Церквами – між Українською Церквою і Константинопольським Патріархатом, який є для нас Матір’ю-Церквою. Бо ми від неї прийняли Хрещення і Київська Митрополія понад сім століть була частиною цієї Церкви, доки її не анексувала Російська Церква в 1686 р.

Фактично процес, який ми зараз розпочали, нагадує процес європейської інтеграції України. Пам’ятаєте, як Росія опиралася Угоді про асоціацію між Україною та ЄС? Так само зараз Москва опирається нашим відносинам з Константинопольським Патріархатом.

Адже добре усім видно, що Кремль перетворив Московський Патріархат в один з інструментів поширення ідеології «русского міра» – тієї ідеології, яка є базою для агресії Москви і проти України, і проти Грузії, і проти Молдови. Тому незалежність Церкви в Україні від впливу Кремля – це дуже важлива складова перемоги над агресором в гібридній війні. Бо Москва втратить ту базу в українському суспільстві, яку створює через пропаганду «русского міра» в храмах. А на цю базу вона дуже розраховує, сподіваючись на успіх агресії.

Тому ми просимо, щоби і Європейська народна партія, і Європейський Парламент та в цілому Європейський Союз з розумінням поставилися до цієї справи. На Вселенського Патріарха та на інші Православні Церкви, в тому числі в країнах ЄС – у Греції, Румунії, Болгарії, Кіпрі, Польщі, Чехії і Словаччині – Москва зараз чинить тиск, щоби ці Церкви не визнавали незалежність Української Церкви і не встановили з нами офіційного спілкування.

Зараз ми бачимо, що Патріарх Варфоломій налаштований рішуче і він готовий урочисто проголосити Томос про автокефалію, визнати нашу Церкву, увійти з нею в спілкування. Однак йому потрібна підтримка, в  тому числі ваша підтримка. Щоби він відчував, що він не один у цій боротьбі.

Адже він є справжнім лідером європейського православ’я, Православ’я не ворожого до Європи, як його інтерпретує Москва, а Православ’я, яке разом з католицизмом та протестантизмом складає християнський фундамент Європи.

Я ще раз хочу подякувати всім, хто присутній тут і хто сприяв організації цієї конференції. Деякі інші аспекти теми нашої зустрічі в своєму слові висвітлить митрополит Епіфаній, також я зможу відповісти на ваші питання.

Дякую всім за увагу.