YES-2013: глобальна дискусія і українські реалії

Перше враження від дороги до Лівадійського палацу – міліціонери. По одному на кожні 10 метрів. Стоять, бідні хлопці і дядьки у формах, нудяться... Подібні картини зазвичай можна побачити у країнах Центральної Азії і Близького Сходу.

В Україні років 10 тому така практика не спостерігалась, а останнім часом і в Києві, і ось зараз – на підступах до Лівадії, не зрозуміло для чого виставляють бідних міліціонерів по периметру руху кортежів. Користі від них дуже мало, а своїм виглядом вони лише придають радянського присмаку до європейському шарму YES. Як і стандартно не зовсім елегантні дії охоронців у штатському, які можуть хвилин на 10 – 20 змусити поважних іноземних інтелектуалів ніяковіти у задушній кімнаті, з якої їх не випускають через те, що хтось має пройти по коридору.

Така ложка дьогтю дещо псує цілком позитивне враження від другого дня Ялтинської конференції. Який у цілому залишив принаймні у тих українських учасників, які щороку приїзджають на цей захід, відчуття гордості за значно кращий інтелектуальний рівень дискусії серед українських спікерів. Нарешті вони виступали без папірців, більшість англійською мовою, достатньо впевнено, не боючись гострих запитань. Усе це мало достатньо європейський вигляд.

Хоча з іншого боку і далі зберігається провалля між українськими і глобальними дискусіями. Це ніби два паралельні світи, які між собою мало перетинаються. Одні говорять про українські проблеми і у кращому разі про європейські перспективи, інші про пришвидшення глобального розвитку, парадокси інформаційного суспільства, особливості монетарної політики і економічних стимулів глобальних лідерів... Українців про глобальні питання виступати не запрошують, хоча думаю, що у нас знайдеться декілька інтелектуалів, які можуть з “української” дзвіниці подискутувати з Ларі Самерсом чи Робертом Зелліком.

У мене залишилось враження, що декому так достатньо комфортно, коли кожен говорить про своє, не особливо турбуючись, що іншій частині залу це якщо і цікаво, то лише як новини про нові досягнення у освоєнні Марсу. Про яке постінформаційне суспільство можна говорити в українських селах, де немає інтернету, а по дорогах нормальним автомобілем неможливо проїхати? Як можна серйозно обговорювати футуристичні проекти, коли зарплата вчителя чи лікаря - 200-300 доларів? при чому щи ми - це далеко не найбідніша частина планети - є десятки країн, де люди живуть на 2, 5, нехай навіть 10 доларів на день. Чи не значно актуальнішим є питання як перебудувати суспільства, які вже тривалий період стагнують і не у стані вирватися із порочного кола корупції і бідності? Я спробував компенсувати відсутність українського елементу у дискусії і запропонував поговорити саме про це, про необхідність зміни моделі інституцій – політичних і економчних – які і визначають далі усі ті проблеми і розвинутих, і не дуже країн, які дискутанти обговорювали. Саммерс відповів просто і чесно – не знаю...

Керівник Інтерполу Рон Нобель був одним з небагатьох, хто зміг поєднати глобальну дискусію і українські реалії. Він навів цифру – не знаю, чи вона вже десь публікувалась чи ні, що щороку Україна втрачає 2 мільярди гривень лише від контрабанди цигарок. Я порахував – це приблизно різний заробіток 80 тисяч українських вчителів!

Припинити цю контрабанду – і зарплату нашим вчителям можна було би збільшити щонайменше на відсотків 50 – 60!

Але поки наші шановні міліціонери стоять як стовпчики на дорозі, закривати контрафактні фабрики чи ловити контрабандистів нікому. Отак і живемо...