Води і світла немає, але ми залишаємося - жителі Авдіївки

Нині я перебуваю в Авдіївці. У місті немає ні води, ні електороенергії. Слава Богу, запустили опалення. Українська сторона вкотре спробувала відправити ремонтні бригади для виправлення цієї ситуації та цього зробити так і не вдалося, адже терористи не зберігають «режим тиші» (цієї ночі російські найманці знову обстрілювали житлові квартали, в результаті чого вони зруйнували один магазин)

Паніки в Авдіївці немає, наші військовослужбовці почуваються досить нормально. Вони зосереджені і працюють, не піддаючись негативним настроям.

Щодо мирного населення, то після спілкування з людьми я помітив, що вони також не панікують: по місту їздять автомобілі, люди вирішують свої справи. Біля Костянтинівки ми зустріли дітей, яких евакуйовували черговим автобусом. Там також все відбувалося злагоджено і спокійно (діти були у супроводі поліції). Втім серед них відчувалася тривога: традиційного гулу і шуму від них я не чув, всі поводилися тихо і скромно.

На війні я вже три роки і за цей час я був випробував себе в ролі військового і волонтера. Це дало мені зрозуміти психологію людей, які покидають зону АТО. Суть в тому, що людині, яка прожила все життя на одному місці дуже складно і болісно покидати свою домівку навіть під загрозою смерті. Тому люди зголошуються на евакуацію дітей, а самі часто залишаються у зоні бойових дій (як це було і в Дебальцево). Часто жителі цих міст кажуть, що будуть тут до останнього і навіть під обстрілами триматимуться за своє житло. Подекуди це зумовлено тим, що вони просто не знають, куди і до кого їхати (адже все їх життя тут). Впевнений, що у будь-яких гарячих точках в світі відбувається те ж саме. Тому людей, які говорять: «Води, тепла і світла немає, але я нікуди не поїду», - також треба розуміти і ні в якому разі не можна засуджувати.

Сьогодні для одного з військових підрозділів ми закуповували радіоприймачі в Костянтинівці, що біля Авдіївки (для того, щоб наші хлопці мали можливість слухати українське радіо). І вдумайтеся: дідусь, який нам їх продавав, на весь намет слухав «Армію FM», по якому передавали українські новини та музику (у зоні АТО переважна більшість радіостанцій – російські). Цей дідусь зрозумів, що ми їдемо на фронт, але, мабуть, вирішив, що ми не волонтери, а військові. Він сказав нам: «Хлопці, я дуже за вас переживаю. Будь-ласка, бережіть себе». Це був настільки показовим момент, який вкотре показав: це наша земля, це наші люди, Донбас – це Україна!