Референдум замість барикад

У кожного є своя правда і своя логіка. Влада апелює до безпрецедентного мандата довіри, який видав їй народ. Ветеранська спільнота - до морального права тих, хто захистили саму державність України: мовляв, ви змогли проголосувати за Зеленського тільки тому, що ми захистили ваше право жити у вільній країні. І саме тому у народного улюбленця Зеленського є чіткі межі, які ми не дозволимо йому перейти.

Підсвідомо ветерансько-партріотична спільнота перебирає на себе контрмажоритарну місію захисту Конституції від волі більшості, яку в демократичних державах зазвичай виконує Конституційний чи Верховний суд. Оскільки українский КС хронічно хворий на сервілізм, ветерансько-патріотична спільнота раптом усвідомила себе «стражами (незавершеної) української революції». Для історії цей сюжет не новий. В сусідній Туреччині, приміром, військові десятиліттями були гарантами дотримання заповітів Ататюрка, «стражами турецької революції», що 100 років тому перетворила руїни Осьманської імперії на сучасну світську республіку...

Втім я сумніваюсь, що в сучасних умовах суспільної легітимності ветеранів вистачить, аби зупинити небезпечні експерименти з країною ЗЕлених. Звичайно, можна зібрати кілька десятків тисяч патріотів на майданах країни. Можна пообіцяти зайняти передову лінію оборони у разі відходу з неї ЗСУ. Але слід пам'ятати, що аби гарантувати вірність заповітам Ататтюрка турецькі військові мусили тричі вдаватись до державного перевороту - у 1960, 1971 та 1980 роках. Це та розкіш, яку українскі ветерани в чинних умовах аж ніяк не можуть собі дозволити. По-перше, на відміну від турецької армії, український ветеранський рух - це наразі дуже строката спільнота без яскраво виражених лідерів та організаційної структури, яку лише ситуативно об'єднав протест. По-друге, перший бенефіціар будь-якого заколоту/повстання проти легітимної влади в Києві - Владімір Владіміровіч Путін. Це його наратив: нацисти в Україні рвуться до влади. І він майстерно «продасть» його світові щойно ми дамо йому найменший привід.

В цій ситуації потрібна якась вища влада, авторитетний арбітр, безумовний авториитет, який може мирно розв'язати конфлікт популярного президента із пасіонарною меншістю. І розв'язати так, аби ніхто не почувався в програші.

І я певен, що настав час вимагати проведення всенародного референдуму з питання Донбасу. З одного боку, референдум як інструмент прямого народовладдя чудово вписується у передвиборчу риторику «Слуги народу». По-друге, легітимність референдуму вища за легітимність будь-яких мінських угод, оскільки джерелом влади в усіх де факто та/чи де юре демократичних країнах (зокрема і в Росії) є народ. Якщо народ України висловиться за замороження конфлікту замість створення у складі України Донецької та Луганської автономій з «народною міліцією» та непідконтрольними Києву силовиками та судами, у Зеленського будуть розв'язані руки відмовитись від капітуляції по-мінські і шукати альтернативні сценарії розв'язання кризи. І виглядатиме це саме як виконання народної волі, а не поступка радикалам-націоналістам. Судячи з останніх заяв Пристайка, бодай частина президентської команди вже розуміє, що Мінськ - прямий шлях в «русский мир» і шукає легітимну причину «зіскочити» з нього.

З іншого боку, для протестувальників це також чудова відповідь на звинувачення у відсутності в протесту позитивних вимог: мовляв, президент бодай намагається домогтись припинення війни і має на те всенародний мандат, а вами рухає образа за програні вибори і бажання війни заради війни. Потрібно розуміти, що у разі якщо Зеленський не реагуватиме на протести так само недалекоглядно-брутально як Янукович і просто їх ігноруватиме, а натомість наполегливо втілюватиме свою адженду, протестувальники постануть перед вибором: радликалізувати протест і перетворитись на заколотників або просто спостерігати, як протест вщухає наче мовний чи податковий майдани...

Натомість апелювання до народного волевиявлення надасть протесту легітимності та збільшить його підтртимку. Тим паче, що вимагаючи проведення референдуму з питань Донбасу, протестувальники вимагатимуть від Зеленського виконати його передвиборчі обіцянки. І апелюватимуть до бездоганної демократичної логіки, яка зрозуміла нашим західним союзникам та партнерам.

Соціологія свідчить, що за «мир будь-якою ціною» виступає лише 23% українців. І це відкриває перспективи красиво вийти з пастки ескалації конфлікту пасивної більшісті та пасіонарної меншості, в яку нас заганяє Путін і яка здатна поховати Україну, і для президента і для ветеранів. Бо об'єктивно обидві сторони однаково зацікавлені у делегітимації Мінських угод, але із збереженням обличчя. Ба більше, для Зеленського це також шанс вчергове вигідно протиставити себе Порошенку: мовляв той кулуарно санкціонував «мінский договірняк», а я запитав у народу, що мені робити з цією спадщиною.

Чи спробує Росія активно втрутитись у процес воливиявлення українців? Поза усіляким сумнівом. Але я також певен, що ми маємо всі передумови і достатній мобілізаційний ресурс, аби виграти референдум попри втручання Росії. Для цього головне бачити ворога у Кремлі, а не у власному президентові чи у власних співгромадянах.

Отже, вимагаємо розв'язання питання Донбасу на всенародному референдумі! Час настав. Це набагато перспективніше та корисніше для України за «Зелю геть!»