Ціна, яку ми платимо за шанс на краще життя
Сьогодні в агонії помирає радянська Україна, отруєна міфом про «адін народ» та «какая разница»
У перемоги є ім'я – модернізація. Без сучасної західної (і власної) зброї, приладів, засобів розвідки, пересування та зв'язку, ми б були приречені повторити долю упівців – героїчних, але приречених на поразку патріотів...
У перемоги є ціна. Десятки тисяч загиблих. Сотні тисяч покалічених тіл і доль. Мільйони емігрантів. І руїни, руїни, руїни...
Днями поховали «Князя» – бійця Окремого батальйону спеціального призначення «Дике поле». Він, як і його побратими, загинув, звільняючи Балаклею. Кілька днів тому я сидів в ангарі в Чепелі, де розгорнувся імпровізований стабпункт Першого добровольчого мобільного шпиталю, поруч з його тілом, покладеним в чорний мішок. Поруч було ще три таких.
Фермерське господарство, де він лежав в ангарі, було напівзруйноване. В сусідню будівлю «прилетіло» і там кілька днів димило, тліючи, підпалене насіння. Чудова школа в Шевелівці, кілометрах в 20-ти від Чепеля, якою б могло по праву пишатись будь-яке велике місто, зруйнована так, що навряд чи підлягає відновленню. Всі доми навколо – також. Бахмут все більше перетворюється на руїну. В Сєвєродонецьку, Маріуполі, Рубіжному, Попасній, Лисичанську зруйнованих будівель більше, ніж цілих...
Так в агонії помирає радянська Україна, отруєна міфом про «адін народ» та «какая разница». Масштаб цієї агонії та руйнувань, які вона несе, ми дізнаємось та відчуємо тільки згодом. А дізнавшись – жахнемося. Бо трагедія цієї війни в тому, що і ми і путіноїди, відступаючи і наступаючи, руйнуємо нашу землю, нашу інфраструктуру, наші доми, мости, міста та села...
Наскільки важко відновлювати навіть порівняно незначні руйнування ми знаємо з мостів під Києвом, які досі лагодять...
І от я себе запитую: невже всі ці страшні жертви лише за повернення кордонів 1991 року, а не за нову якість життя в цих кордонах?!
Хіба наша війна не за те, що б в кордонах, які нам дісталися в спадок від радянської України, стало радикально більше свободи, можливостей, справедливості, ефективності та людяності? Щоб держава нарешті почала служити людині? Щоб правоохоронці почали захищати право та громадян, а не бути сліпим мечем у руках можновладців та інкасаторами бізнесу? Щоб бандити, які розікрали країну, справді опинились у тюрмах, а герої, що її захищають, отримали належне визнання та соціальний захист? Щоб добровольці роками не микались по судах, буквально вигризаючи заслужений статус учасника бойових дій?
Звичайно, все не зміниться вмить. Звичайно за нову якість країни нам усім слід відчайдушно боротися та без упину гарувати – так, як ми воюємо та гаруємо на фронті. Але фронт доводить: революційні зміни на краще можливі. «Маленька радянська армія» (як ще кілька років тому слушно називав українське військо Глен Грант) на очах перетворилась на найсильнішу армію Європи, яка дивує своїми звитягами весь світ.
Слід тільки пам'ятати: велика кров на фронті ллється не тільки за кордони – нею ми поливаємо наше майбутнє. І воно має бути гідним цієї жертви!