Проблема українців за кордоном сьогодні має не лише трудове забарвлення
Українці за кордоном: заробітчани на чужині чи громадяни в середовищі цивілізаційного життя?
Тема українців за кордоном останнім часом привертає до себе увагу не лише в Україні, а й за кордоном. Українські трудові мігранти, які раніше, в 90-х роках минулого століття, сприймалися як головний біль в багатьох країнах-сусідах, тепер стали цивілізаційним резервом та ласим шматком економічного пирога, який виборюють законами, пільгами і преференціями уряди тих самих держав.
Зрештою, напередодні управлінських змін захвилювався і український уряд. Адже за кордон їдуть, насамперед, найактивніші, найкваліфікованіші і найпродуктивніші кадри, що вивозять перспективи України на території інших держав. Особливо це відчутно в новостворених ОТГ, які задихаються від нестачі перспективних сучасних кадрів. І це вже призвело до серйозних кадрових провалів у багатьох сегментах вітчизняної економіки.
Однак, як на мене, цю проблему варто розглядати не лише ширше, а й під дещо іншим кутом. Насамперед, історичним і державницьким. Сама українська еміграція зародилася як геополітичне явище-спротив після поразки гетьмана Івана Мазепи у боротьбі проти Московії на початку 18 століття. Цей процес продовжився після остаточної ліквідації царатом Запорозької Січі як козацької держави у другій половині століття (1775 р.).
Наприкінці 19 століття на демократичний Захід, подалі від переслідувань Москви, стали перебиратися видатні постаті українства (приміром, М. Драгоманов), яке зароджувалося як світове громадянське явище. Масового ідейно-політичного характеру міграція набула після поразки України у національно-демократичних визвольних змаганнях 20-х років 20 століття. Згодом цей процес перманентно тривав аж до отримання Україною незалежності у 1991 році.
Трудова еміграція теж бере відлік у тому ж 18 столітті, правда в іншій частині України – західній, звідки наші земляки перебиралися в найближчі європейські країни. А наприкінці 19 століття українці стали переселятися на вільні землі європейської частини московської імперії. Згодом ця географія розширилася до Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії.
Ці два вектори трудової міграції, східний і західний, обумовлені державною приналежністю, діяли понад сто років. З одного боку, українців примусом та заохоченнями переселяли на «безкрайні» простори російсько-радянської імперії. З другого – вони масово втікали на пошук кращого життя – до Канади, США, Латинської Америки і Австралії. Інколи до третини села знімалося одночасно з місця, зваблених іноземними вербувальниками, наприклад, з Канади (існував навіть спеціальний еміграційний синдикат під егідою канадського уряду, який нараховував кілька тисяч вербувальників).
По-різному складалася доля тодішніх заробітчан. Чимало їх згинуло на чужині. Але якщо робити загальний висновок щодо масового переселення українців на Захід, то «із щастя та горя скувалася доля». Нині наші земляки в багатьох західних країнах, зазвичай, успішні і займають гідне місце в суспільно-державній ієрархії. Об’єднані в духовно-культурні діаспорні громади, вони не втрачають своєї ідентичності і водночас відіграють значну роль в місцевих середовищах життя тамошніх націй.
Однак з набуттям незалежності процес міграції, селекційний та стихійний, не завершився. Так, щезло поняття політичної міграції, та трудова, особливо вузькоспеціальна, набирає обертів. І якщо у 90-х роках минулого століття, на початках нашої державності, на заробітки збиралися переважно люди середнього віку, які їхали за будь-якою роботою, то нині цей процес омолодився і набув іншої якості. Молоді українці не бажають бути нелегалами, вони чітко знають, чого прагнуть і як цього добитися.
Світ змінився і потреби в людських ресурсах яскраво вказують на темпи цивілізаційного поступу та статусу тієї чи іншої країни на будь-якому континенті планети. Зараз українських трудівників потребують багато країн Європи. Перша п’ятірка виглядає так: Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина, Ізраїль. Загалом на наші трудові кадри, як свідчать експертні оцінки, відводиться 5 відсотків всіх вакансій у Європі. Запити – від різноробочих до пекарів, зварювальників, водіїв спецтранспорту, оплата – від 25000 до 55000 тисяч гривень (в еквіваленті). Спеціалісти ІТ-сфери мають свою градацію і ціну, тому їх не варто розглядати в загальному переліку.
Прийняття відповідного законодавства щодо українських трудівників у Польщі, готовність до цього у Чехії, підписання паритетних міждержавних угод між українським урядом та колегами багатьох європейських країн щодо умов та правил перебування і роботи наших громадян виводить українців із статусу безіменних заробітчан і ставить в ряди партнерських членів європейської спільноти.
Більше того, завдяки працелюбству, ініціативі, наполегливості, щирості та національній ідентифікації українці виходять (і виводять країну) із «зачарованого кола» сприйняття нас у світі через призму московських «окулярів».
Тобто, з одного боку колишнє заробітчанство втрачає свій первинний сенс, все більше набуваючи цивілізаційних форм реалізації громадянського права на гідне життя. З другого, виклики, вади та проблеми самого процесу (витоку людських потенціалів як втрати перспектив нації) не зникли, лише набули іншого вигляду та швидкості. Насамперед, потокові (в часі) трудові ресурси, які навіть тимчасово (сезонно) перебувають за кордоном, це наш національний потенціал, який ми частково або повністю втрачаємо. Враховуючи, що за кордоном працює від 2,5 до 4 мільйонів українських громадян, можна оцінити рівень втрат для життя громад і економіки нашої країни.
Істеричні намагання вітчизняних парламентарів вирішити ці проблеми, передусім, законодавчим шляхом, створивши реєстр таких мігрантів та зобов’язавши їх долучитися до роботи «Фонду благополуччя», виглядають благими намірами «корисних ідіотів», що витісняють українців із власного громадянства. Очевидно, що нашим народним депутатам далеко до розуміння горизонтів сучасної повномасштабної реалізації громадян України в сучасному цивілізованому світі партнерів. Закон України «Про зовнішню трудову міграцію», який запрацював з 2016 року, на думку експертів, несе більше декларативності, ніж державницької дієвості. Про те, що необхідно створювати кодекс з проблематики «громадянин України у світі», ніхто навіть не задумується.
Ще більшу загрозу для нашої національної перспективи створює так звана «освітня політика», яку проводять на нашій території цілком легально інші держави. Країни Заходу знову створюють «еміграційні синдикати», але тепер вони мають інші назви, щось на кшталт «програма підготовки до вступу до іноземних навчальних закладів». Відбираються ще на рівні середньої школи талановиті діти, їм надаються гранти на навчання. Скільки з них повернеться додому після завершення студій – питання риторичне. Так ми втрачаємо майбутніх національних геніїв, державних управлінців, вчених-інноваторів, бізнес-менеджерів, візіонерів світової цивілізації на духовно-ментальних підвалинах українства тощо.
Проблема українців за кордоном нині має не лише трудове забарвлення. Це значно ширше питання, яке можна сформулювати так: українство у світі. Тобто, аналіз ситуації і перспективи присутності українців у всіх світових державних системах повинен враховувати кілька факторів, серед яких комплексне бачення місця і ролі наших співвітчизників в різних країнах світу, наявність і потужність діаспорних громад, залучення молоді до освітніх програм за кордоном тощо.
Все це має корелюватися із масштабами і новою сутністю вітчизняного державотворення, започаткованого Майданом гідності. І тоді ситуація може (і має) змінитися з точністю до навпаки – не українці їхатимуть за кращою долею у світ, а держава і суспільство делегуватиме їх до європейських (та інших) середовищ життя задля демонстрації, реалізації, імплементації власних потенціалів та набуття нових знань та навичок. І тоді із хаотичного цей процес трансформується в творчо-інноваторський в масштабах цивілізаційних перспектив.
Звісно, для цього уряду, політикам, громадським діячам різного ґатунку необхідно буде кардинально переосмислити весь спектр державотворчості в умовах динаміки нинішнього часу та технологічної революції 4.0 та 5.0. Але це шанс стати модератором світових цивілізаційних трендів. І цей шанс потрібно реалізовувати спільними зусиллями і невідкладно, оскільки він випадає не кожному поколінню.