Путінці в місіях на Донбасі: сарказм чи трагедія для міжнародного права?

Заява Кремля про відкликання російських офіцерів зі складу СЦКК в день початку президентських перегонів в путінській РФ, яка викликала обурення і протест з боку України і міжнародного співтовариства, виявилася досить несподіваною для мирного співтовариства, яке знає про путінців в ОРДЛО переважно із комунікаційно-контентної доданої реальності самих путіністів. Вона свідчить, насамперед версійно, про те, що путінський режим зайшов у тупик у ситуації з окупованою територією Донецької і Луганської областей. Для того, щоб знайти хоча б тактичний вихід, необхідно мати час і цей час дає невизначеність реального стану Мінського процесу, оскільки заява РФ вже збила розміренний хід переговорного процесу, обміну полоненими, режиму припинення вогню та стабілізації лінії розмежування, що веде до, як мінімум, ускладнення роботи СММ ОБСЄ. З іншого боку, посилюється вектор гри путінців в доведення міжнародної спільноти до визнання громадянського протистояння в ОРДЛО. І тут є зайвими офіцери путінської РФ із СЦКК, оскільки на перший план виходять лідери терористичних угрупувань ОРДЛО, які мають отримати новий формат легалізації не тільки в Мінську, а й безпосередньо на лінії зіткнення. Отримання мінською переговорною групою від України додаткових списків для обміну полоненими від представників ОРДЛО майже одночасно із заявою про відкликання російської частини СЦКК зайвий раз підтверджує тезу про те, що синхронність в даному випадку є реалізацією єдиного геостратегічного задуму-шантажу як чергового плану-версії Кремля.

Зрив процесу обміну полоненими (а це вже цілком реальна перспектива) породжує необхідність повторного (чергового) звернення Києва (а заодно і Вашингтона чи Страсбурга) до Путіна особисто, та ще й під телекамерами виборчої президентської кампанії. «Єдиний» російський» народ має все це бачити як поклоніння Путіну колективного Заходу. І саме він тоді вирішуватиме «стратити чи милувати» не лише процес обміну полоненими-заручниками, а й весь мінський процес. До того ж, путінці навряд-чи хочуть виконувати закон про біометричну фіксацію перетину кордонів України, яка запрацює з 1 січня 2018 року і покаже реально хто і як працює в СЦКК та їхній «бекграунд» в ОРДЛО, що фіксують українські патріоти із «Миротворця».

Міжнародної ваги Путіну додав і американський президент Трамп в ході виступу щодо нової стратегії національної безпеки США, де на адресу очільника Кремля було пролито достатньо єлею геостратегічних масштабів як геостратегічному партнеру-миротворцю. Зокрема, так розцінив цей виступ екс-директор національної розвідки США Джеймс Клеппер, який заявив, що Путін управляє Трампом і взагалі поводиться із ним як із агентом російської розвідки.

І хоча Курт Волкер, спеціальний представник Державного департаменту США з питань Українизаявляє, що «цілі США по відношенню до цієї кризи - досягти повного відновлення суверенітету та територіальної цілісності України і відновити безпеку для всіх громадян України, незалежно від їх етнічної, національної чи релігійної належності», стосовно Мінського процесу у нього звучать песимістичні нотки — це «просто спір по колу, він нікуди не веде. Уже понад три роки існують Мінські домовленості. Нормандський формат за участі Франції, Німеччини, України та Росії спрямований на сприяння реалізації Мінських угод. І ніщо насправді не спрацьовує».

Такий стан справ щодо Мінського процесу вигідний одній людині — Путіну. Якомога довше затягнути процес, чимдуж затягнути зашморг на шиї України і заодно світу терористичними діями в АРК, ОРДЛО, Європі, примусити лідерів провідних країн не просто рахуватися з думкою Кремля, а й щоразу звертатися особисто до Путіна за допомогою - такий сценарій-стратегія, очевидно, і є глобальним задумом-фішкою путінських технологів в передріздвяні та новорічні дні світового добра та миру.

Тому відкликання російських офіцерів із складу СЦКК є не спонтаною дією Кремля, а реалізацією все того ж плану «врегулювання» ситуації на Донбасі, який неодноразово озвучував міністр закордонних справ Московії Лавров — Київ має «почути» голос Донбасу і сісти за стіл переговорів із очільниками незаконних терористичних утворень. І підстави для цього є. Як свідчить відповідь АПУ одному із телеканалів, лідери терористів О. Захарченко, І. Плотницький, Л. Пасічник (до речі, кримські С. Аксьонов і В. Константинов теж) до цих пір є громадянами України.

Незважаючи на ці та інші провокації з боку Кремля, українська сторона СЦКК продовжуватиме вести спостереження за перебігом подій на лінії розмежування та сприятиме роботі СММ ОБСЄ.

Розв’язання геостратегічних проблем світу на полігонах Сходу та АРК України і найшвидше звільнення окупованих територій повинно мати на меті не задоволення апетитів Кремля (до цього схиляється частина міжнародних гравців), а ліквідація-демонтаж путінського режиму в РФ як координаційної бази глобального гібридного тероризму і прямої загрози мирній цивілізації на планеті. Без усвідомлення цього очевидного (для українців — безумовно) факту світ приречений на тривалу стагнацію системи колективної безпеки з доволі тривожною перспективою нашого майбуття.