Українці. Хто ми і скільки нас є?

Цього року Австралія проводить черговий перепис населення. Зазвичай, таке дійство відбувається кожні п’ять років, що дозволяє владі оперативно реагувати на виявлені в цьому процесі зміни тенденцій суспільно-соціального характеру для поточних управлінських рішень.

Союз Українських організацій Австралії та посольство України в Австралії напередодні перепису звернулись із закликами до української громади віднестися до опитування з великою відповідальністю. Річ у тім, що під час попереднього перепису у 2011 році не всі українці себе ідентифікували і майже третина з них не зафіксувала себе офіційно за національною приналежністю. Таким чином, українці власноруч зменшили свою питому вагу в австралійському суспільстві. Тому цього разу українській діаспорі видали відповідну інструкцію, де рекомендується вказувати національність, церкву (українську), своє походження. Оскільки австралійська влада на підставі результатів перепису вибудовує політику різноманітної допомоги національним громадам країни, то саме національна ідентифікація українців сприятиме активнішому розвитку громад — будуть відкриватися школи, культурні центри, надаватися інші додаткові послуги.

Перепис населення — як явище міжнародного характеру – має свої стандарти і часові межі, визначені нормативами ООН. Зазвичай, більшість країн світу їх дотримуються. Так, в період з 2005 по 2014 роки (черговий період звітування) 214 країн відзвітували про кількісні показники до ООН для формування даних світової демографічної статистики. Україна в перелік цих країн, на жаль, не увійшла.

В Україні перепис населення має проводитись кожні десять років. Але перший і наразі останній такий захід в незалежній державі відбувся ще 2001 року. Тоді чисельність українців склала 77,8 відсотків від загальної кількості населення, в цифровому виражені це 37541,7 тис. осіб (росіян нарахували тоді трохи більше 8 мільйонів).

Наступний перепис мав відбутися 2010 року, але неодноразово переносився за рішенням уряду. Однією з причин такого переносу міг бути тиск на тодішнє керівництво країни (Янукович, Азаров) з боку Кремля, який боявся, що опитування покаже різке падіння популярності «русского мира» в Україні і, зокрема, в «базових» областях — Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій тощо.

Крім цього, перепис 2010 року міг би продемонструвати нові якості українського суспільства – бажання народу бути вільним, жити у соборній державі, мати власну думку на перспективу розвитку, переходити на європейську колію економічного удосконалення тощо.

А ще тоді б досить яскраво вималювався б портрет пересічного українця, який аж ніяк не співпадав би з тим образом, що його нав’язувала Москва нам і всьому світу протягом століть.

Майдани в Україні, а згодом і пряма збройна агресія путінської Росії проти України вже відкрили нам наші ж внутрішні потенціали, зняли з очей пелену імперіалістичного туману, яким нас окутували кремлівські шамани. Ми відчули, що власну гідність українці не втратили, нація є цільною, народ самодостатній і готовий до боротьби за незалежність і власну глобальну перспективу.

Перепис населення, що має пройти за рішенням уряду у 2020 році, поза сумнівом, підтвердить все вище сказане та ще додасть нових фарб до портрету сучасного українця.

Задля цього необхідно до тих первинних персональних даних, які визначаються згідно із Законом України «Про Всеукраїнський перепис населення», а це трохи більше десяти позицій, додати Верховній Раді нові постановки. Зокрема, доцільно було б, як на мене, доскональніше розібратись з етнічною приналежністю (це дозволить оцінити реально стан національних меншин та надати їм конкретну і всебічну допомогу), громадянством як усвідомленим відчуттям Батьківщини, віросповіданням (щоб, нарешті, зняти з порядку денного інсинуації РПЦ МП), мовними уподобаннями і розумінням мовно-ментальних агресій, різноманітними аспектами, які стосуються фізичної та комунікаційно-контентної агресії з боку путінської Росії тощо. Зрештою, ми маємо розібратись з трудовими і мобілізаційними ресурсами, щоб вірно оцінити сьогоденні можливості держави. І, насамкінець, це дасть можливість спрогнозувати демографічну перспективу українців, отримати характеристику і визначити тенденції щодо зростання/зменшення чисельності населення та розробити відповідні заходи державного реагування.

Ми маємо самі зрозуміти і усвідомити — хто ми є, українські громадяни, який наш морально-психологічний і духовний потенціал, які наші перспективи і які перспективи у наших дітей та онуків.

А ще нам потрібно перейти до нових і власних стандартів та регламентів проведення перепису. Десять оонівських років переписних раундів в умовах наступу глобального гібридного тероризму, який продукує путінська Росія, та ситуації з біженцями зі сходу на додаток до загального міграційного процесу не є прийнятними часовими нормами для проведення перепису в Україні. Ми маємо оперувати п’ятирічними термінами (як, наприклад, Австралія), а ще краще — трирічними. Тоді ми, що називається, крокуватимемо в ногу з процесами, які відбуваються в суспільстві і державі. І тоді масштаб реагування на зміни в «портреті» українського суспільства буде в рази потужніший і динамічніший, а ефект від цього — справді державницький.

Що ж до питання фінансового навантаження на бюджет, то можу порадити дієвий вихід з такого становища — перехід до справжньої електронної демократії, де всі основні дійства в площині взаємовідносин між державою і суспільством відбуваються «шляхом широкого застосування інформаційно-комунікаційних технологій».