Газові технології Кремля: «Північний потік-2», «Москва—Солсбері», «Цуг—Берлін»
Газові технології — важливий компонент полігібресії
Довершена монополія, за кремлівським уявленням, має виглядати так: володіння природними ресурсами та контроль за генерованими ними грошовими потоками.
Російська інтервенція в Сирії, яку західні аналітики пов'язують насамперед з бажанням Путіна зберегти Асада при владі й продемонструвати Заходу, що «Росія своїх не кидає», насправді висвітлила енергетичні мотиви, цілі та інтереси Москви в її глобальному експансіонізмі.
Енергетичні мотиви російського неоімперіалізму
Констатація російськими ЗМІ вже восени 2015-го була доволі відвертою: «Повалення режиму Башара Асада в Сирії загрожує зміною балансу на європейському газовому ринку, оскільки у цьому разі Катар може побудувати прямий газопровід через сирійську територію до Туреччини... Сирія — це один з небагатьох осередків напруженості, що стримує утворення географічно правильних і дешевших шляхів доставки катарського палива в Європу».
Через рік ще відвертішим був один із колишніх провідних російських воєначальників, керівник головного управління міжнародного співробітництва Міністерства оборони РФ генерал-полковник Леонід Івашов: «Якби Росія не увійшла туди (в Сирію.— М.Г.) і не втримала б режим Асада, то вже сьогодні дуже гостро стояло б питання виживання російського бюджету. Тому що воюють там три газові труби... Перший маршрут, який стали прокладати, — це в Європу...».
Зрозуміло, що перспектива зростання пропозиції газу на енергетичних ринках Європейського Союзу, які досягли піку свого споживання й дедалі більше насичуються енергією за рахунок відновлюваних джерел, означає зменшення частки постачань російського природного газу та, відповідно, падіння доходів Росії від його експорту. Останній хоча й не є таким визначальним, як експорт нафти та нафтопродуктів, проте на нього припадає вагома частка у загальному обсязі надходжень від продажу енергоресурсів Росією за кордон.
Отже, воєнна та енергетична політики Росії тісно взаємопов'язані. І ця ув'язка орієнтована на переформатування геополітичного та геоекономічного простору Євразії відповідно до кремлівського світобачення, у якому панівне становище займає Росія, ЄС і НАТО перестають існувати, а Європа стає високотехнологічним придатком сировинної економіки РФ.
Для досягнення мети розроблено відповідні технології, з допомогою яких передбачається здійснити нове освоєння існуючих просторів Європи.
Технології освоєння просторів
Газопроводу Москва—Солсбері в матеріалізованому вигляді не існує. Але відповідна комунікація все ж є, оскільки смертельний газ було доставлено з Росії до Британії та застосовано. «Інцидент» у Солсбері був відпрацюванням технології доставки зброї масового знищення у вигляді мікродози для точкового ураження певної вибірки цілей.
Газопровід «Північний потік-2» існує у вигляді проектно-кошторисної документації для двох ниток трубопроводу загальною потужністю 55 млрд кубометрів на рік. Як і наявний з 2011-го «Північний потік», він має транспортувати газ із Західного Сибіру та Ямалу до Європи. Це теж технологія, і суть її полягає не тільки у транспортуванні газу під високим тиском на великі відстані. У цьому разі йдеться про багатофункціональний підхід, про що нижче.
Ще одна технологія — робота російських державних нафтогазових компаній і під їхнім дахом — спецслужб РФ проти Європейського Союзу та НАТО зсередини Європи, але з-за меж ЄС і НАТО. Ключовим уособленням цієї технології є швейцарський кантон Цуг, з якого ведеться робота багатьох афілійованих з російським «Газпромом» компаній.
Три вище наведені технології спрямовані на фрагментацію трансатлантичного та європейського просторів, на яких генеруються глобальні грошові потоки і передові технології. Путінська Росія давно поставила за мету підпорядкувати собі Європу на додаток до багатих на вуглеводні сибірських та ямальських земель, якими вона вже володіє.
Довершена монополія, за кремлівським уявленням, має виглядати саме так: володіння природними ресурсами та контроль за генерованими ними грошовими потоками.
«Вогняною водою» — знищуються і завойовуються!
Свого часу приполярні та заполярні простори Євразії мали своїх володарів. Окремих представників їхніх деградованих потомків можна й зараз зустріти на просторах Сибіру та Заполяр'я. Їх знищили «вогняною водою», тобто горілкою. Це була примітивна, але ефективна технологія. Організм північних народів не пристосований до вживання міцних спиртовмісних напоїв, і вони винищили їх.
Зайди отримали у своє володіння неозорі простори, в надрах яких трильйони кубічних метрів природного газу, леткої субстанції без запаху, яка так потрібна індустріальній Європі.
Зараз путінська Росія освоює простори Західної Європи, творчо адаптувавши технології царської та радянської Росії щодо аборигенів Півночі. Європейці стійкі до «вогняної води», хоча й полюбляють її. Відоме порівняння Романо Проді про Росію та Європу як горілку та ікру доволі красномовно свідчить про схильність європейців спокуситися на «вогняну воду», але, швидше, в грошовому еквіваленті, за який можна придбати і горілку, й ікру. Можна й газом замість грошей, адже за нього можна виручити гроші, а за гроші — горілку з ікрою.
«Гроші не пахнуть» — цей відомий вислів часів римського імператора Веспасіана було взято на озброєння Кремлем починаючи з радянських часів, а в путінські часи корупція стала технологією боротьби із Заходом. Оборудка «газ—гроші» породжує «більше газу — більше грошей», «більше грошей — більше можливостей». Подібно до того, як «вогняна водичка» допомогла в освоєнні просторів, які належали аборигенам Сибіру та Арктики, газодолари допомагають Росії освоювати владні та бізнесові простори Європи, випалюючи європейські цінності в душах сучасних елоїв (за Уеллсом) й поступово заміщуючи їх цінностями Мордору (за Толкіном). Це здійснюється у доволі елегантний спосіб, завдяки технології паралельного експорту вуглеводнів і корупції до Європи під контролем російських спецслужб
Криптовійна проти ЄС і НАТО
Криптовійна (від грецького κρυπτός— таємний, прихований) є окремим етапом недружніх дій у неявному вигляді, що не сприймаються противником як агресія. Це форма прихованого, систематичного і тривалого виснаження життєво важливих потенціалів противника, що триває до часу, коли буде прийнято рішення про агресію класичного або гібридного типу. Військовий потенціал при цьому не використовується. А от спецслужби працюють на повну — вони є провайдерами підривної діяльності зсередини противника.
Для успіху у криптовійні особливе значення мають державні компанії. Маючи статус монополіста або домінуючи на ринку, вони оперують енергетичною інфраструктурою і водночас постачають енергоресурси на ринки інших країн. Як, наприклад, «Газпром». «Розвиток Газпрому, перетворення його на державотворчу, імперотворчу структуру є грандіозним досягненням Путіна, з допомогою якого він, розкидавши труби по всій Євразії, з'єднав їх з Європою, Білорусією, Україною, республіками Середньої Азії. І цей стягнутий сталевими трубами простір став першоосновою майбутньої великої держави. «Газпром» — цивілізаційне досягнення путінської Росії... «Газпром»... врятував країну, заклав підґрунтя майбутньої євразійської державності. «Газпром» — це сталевий бутон, з якого згодом розпуститься квітка п'ятої російської імперії», — так було викладено бачення «Газпрому» в середовищі пропутінських інтелектуалів Ізборського клубу. Можна охарактеризувати це як маячню окремої категорії імперців. Але варто звернутися до інших джерел.
«Росія буде нарощувати зусилля з консолідації навколо своєї газотранспортної інфраструктури основних регіональних газодобувних центрів (країни Центральної Азії, Іран) і формувати євразійську інтегровану газотранспортну систему для забезпечення експортних і транзитних перетоків між Європою і Азією… Російська трубопровідна інфраструктура стане складовою частиною енергомосту між Європою і Азією, а Росія — ключовим центром з її управління», — на це спрямовано «Енергетичну стратегію Росії на період до 2030 р.
Уявлення про самооцінку Росії та масштаб і напрям її подальших дій можна отримати з програмного виступу керівника найбільшої і найвпливовішої на сьогодні в РФ нафтогазової компанії «Роснефть» Ігоря Сєчіна на V Євразійському форумі у Вероні у жовтні 2016-го: «На просторі Євразії є об'єктивні умови для руху до відтворення економічної цілісності континенту. І здійснити це можна лише на основі інтегрованості транспортних потоків, перетоків енергії, енергоносіїв, технологій і фінансових напрямків… Росії, завдяки її унікальному географічному положенню і ресурсному потенціалу, самою природою призначено бути сполучною ланкою, своєрідним «мостом» між Європою і Азією… Президент Росії Володимир Володимирович Путін визначив завдання побудови Євразійського партнерства на основі широкого інтеграційного контуру…».
Отже, і схиблені «ізборці», й офіційні документи, й силогарх Сєчін мислять в одному напрямі — неоімперіалізм через реінжиніринг геополітичного та геоекономічного простору Євразії. Криптовійна — шлях досягнення мети.
Практично за пропонованою і привабливою моделлю енергомосту насправді приховується енергопенетратор — механізм поступового проникнення та узалежнення Росією через енергетичні постачання провідних країн Європи, їхньої геополітичної переорієнтації з євроатлантичної на євразійську модель, поширення та закріплення панівного російського впливу на Європу. У цьому контексті вислів В.Путіна, що кордони Росії ніде не закінчуються, не виглядає, як жарт.
ЄС не ідентифікує Росію-»енергоміст» як загрозу для себе. Навпаки, це приваблива для західної ментальності бізнес-модель. Саме у цьому й полягає сутність загроз гібридного типу — вони не виглядають як загрози, навпаки, мають привабливий вигляд. Російські газові потоки через Балтику та Чорне море і є практичним втіленням моделі енергомосту. Міфічні сирени, що зваблювали Одіссея солодким співом, спрямовуючи мореплавців на приховані підводні скелі, можна вважати їх художнім образом. Для успішної реалізації «походу на Захід» важливо обрати вдалий плацдарм.
Швейцарський плацдарм Росії
Мало хто навіть з експертів звертає увагу на те, що Швейцарія стала улюбленим місцем розташування головних офісів комерційних і девелоперських компаній «Газпрому», коли він потрапив під контроль команди «пітерських чекістів». От неповний перелік такого роду компаній, характерних для діяльності «Газпрому» в Європі, що були у різний час у путінський період створені на території альпійської «майстерні грошей і шоколаду»:
- Gazprom Schweiz AG, зареєстрована 14 травня 2003 р. за адресою: Pelikanplatz 15, 8001 Zurich;
- Rosukrenergo AG, 22 липня 2004 р., Bahnhofstrasse 7, 6300 Zug;
- Nord Stream AG, 2 грудня 2005 р., Grafenauweg 2, 2304 Zug;
- South Stream AG, 18 січня 2008 р., Industriestrasse 13C, 6304 Zug;
- Shtokman Development AG, 21 лютого 2008 р., Baarerstrasse 8, 6301 Zug;
- Gazprom Marketing &Trading Switzerland AG, 7 грудня 2011 р., Industriestrasse 13C, 6304 Zug;
- Nord Stream 2 AG, 14 липня 2015 р., Baarerstrasse 52, 6300 Zug.
Особливості бізнесу по-швейцарськи було описано у моїй з колегами статті «Перемога газократії над демократією, або Про російські потоки європейської газової корупції» (див. DT.UA №27 від 8 серпня 2014 р.).
Нагадаю читачам коротко. Реєстрація компанії у Швейцарії означає, що її діяльність непідконтрольна будь-яким компетентним органам ЄС і країн-членів. Найважливіша особливість компаній типу «РосУкрЕнерго» (РУЕ) полягає в наявності акцій двох видів — іменних і на пред'явника. Суть у тому, що за рішенням акціонерів (а там контрольний пакет завжди у «Газпрому») іменні акції можуть трансформуватися в акції на пред'явника (анонімні), і навпаки.
Сертифікат акцій на пред'явника не містить ніяких даних про власника, пред'явник сертифіката акцій автоматично вважається власником, він не реєструється в реєстрі компанії. Ані компанія, ані збори акціонерів, ані будь-хто з відповідальних осіб не зобов'язані з'ясовувати, як сертифікат опинився у його власника. Акції на пред'явника передаються шляхом фізичного вручення сертифіката.
При продажу таких акцій не потрібне внесення будь-якої супутньої інформації на сертифікат або складання якогось супроводжуючого документа. Той, хто ними володіє, може заперечувати особисту причетність до них, оскільки його прізвище там не фігурує, але регулярно вимагати й одержувати дивіденди. Це відкриває широкі можливості для дій корупційного характеру.
Кошти за рішенням керівного органу компанії такого типу можуть спрямовуватися на певні рахунки різних фізичних та юридичних осіб.
Подібна схема являє собою досконалий інструмент корупції пан'європейського масштабу, коли частина фінансового потоку, що генерується після продажу вуглеводнів, спрямовується через механізм «чорної скриньки» на рахунки лобістів, політиків, чиновників, журналістів, на сприяння різноманітним мізковим центрам, політичним і позапарламентським силам у різних країнах ЄС. По суті, це схема криптовійни Росії, яку вона успішно випробувала на полігоні під назвою «Україна» (схема РУЕ) і тепер успішно впроваджує в Європі, залишаючись при цьому непоміченою.
Швейцарська схема «газпромівського» бізнесу — продукт творчої співпраці двох осіб, які служили свого часу в спецслужбах колишньої НДР і колишнього СРСР. Це Матіас Варніг, співробітник однієї з найкращих розвідок світу періоду холодної війни — східнонімецької HVA, більше відомої як «Штазі», та Володимир Путін, співробітник ПГУ КДБ СРСР, який служив у НДР.
«Штазі» мала розгалужену мережу комунікацій у Західній Європі, передусім в Австрії та німецькомовних кантонах Швейцарії (Цюріх і Цуг). Невипадково Варніг отримав псевдо «Економіст» — його готували в «Штазі» саме для проникнення в західну банківську систему. З чим він успішно впорався, але вже на іншому історичному етапі.
Після об'єднання Німеччини, розпаду СРСР і приходу В.Путіна до влади в постєльцинській Росії співпраця двох приятелів отримала нові можливості та масштаби. Варніг відіграв ключову роль у переході команди «пітерських чекістів» до елегантних схем роботи «Газпрому» через суб'єктів господарювання, що створювалися в Австрії та Швейцарії, використовуючи особливості господарського права цих країн. Схеми імені С.Могилевича (Eural Trans Gaz) відрізняються від швейцарських схем для «Газпрому» імені М.Варніга, як східнонімецький «Трабант» від сучасного «Мерседеса».
«Газпромівські» структури у Швейцарії — це не просто комерційні та девелоперські фірми. Вони є дахом для агентури російських спецслужб у Європі у реалізації стратегічного завдання — створення системи зовнішнього впливу та управління урядами провідних європейських країн. Проксі-оператором при цьому виступають об'єднання потужних європейських компаній енергетичного сектора з домінуючою роллю «Газпрому». Через них і формуються відповідні впливи на уряди країн та інституції ЄС.
Якщо взяти до уваги, що «Газпром» є продовженням управлінської структури Кремля, то вимальовується і весь ланцюжок впливів. Тож хоча маршрут Москва—Цуг—Берлін не транспортує газу, але він забезпечує певний фінансовий потік і ретрансляцію впливів із Кремля. Фінансовий потенціал схеми непрозорого газового бізнесу та розгалужена мережа лобістсько-корупційних комунікацій дають змогу російській стороні активно впливати на гілки влади в тій чи іншій країні, маніпулюючи ними.
Феномен транснаціонального «газового спрута» є не менш унікальним, аніж феномен наркомафії. Наслідки життєдіяльності «газового спрута» є не менш масштабними, ніж його наркотичного аналога.
Технологія «геополітичної корупції»
23 травня 2002 р. РНБО України приймає рішення щодо членства України в НАТО. Це викликає шок у Москві. Росія вдається до прихованих дій з дискредитації України і тогочасного президента Л.Кучми — «кольчугагейту» на додаток до справи Гонгадзе. Наслідки — м'яка ізоляція України, дистанціювання від українського керівництва лідерів провідних країн Альянсу.
З Москви декларується незгода з ізоляцією Заходом України, пропонується «рука допомоги», активізація участі в інтеграційних процесах на пострадянському просторі під егідою РФ. А у грудні з'являється «матеріальний стимул» — непрозора схема торгівлі газом через нашвидкуруч створеного та зареєстрованого в угорському селі посередника Eural Trans Gaz, за яким стояв альянс «Газпрому», російських спецслужб та організованої злочинності («Газпром» + ФСБ + Могилевич). Ця схема згенерувала нищівну критику керівництва України як усередині країни, так і з боку основних зарубіжних партнерів, особливо США. Цією схемою Росія додатково дискредитує Україну, гальмує її євроатлантичний дрейф, але повністю зупинити рух на Захід не вдається.
Тому далі технологія корупції удосконалюється на марші. Наприкінці липня 2004-го з'являється швейцарська «прозора схема» «РосУкрЕнерго». Згодом з'ясовується, що за пару тижнів до цього у «Воєнну доктрину» України, що була затверджена у червні указом президента Л.Кучми, іншим указом внесено корективу, якою положення про членство в НАТО як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції України виключається з тексту. Схема РУЕ фактично стала хабаром політичному керівництву України за відмову від членства в Альянсі.
Однак після Помаранчевої революції курс України на приєднання до НАТО відновився. Президент В.Ющенко своїм квітневим 2005 р. указом поновив доктринальне положення про членство України в НАТО. На відміну від ЄС, в Альянсі постреволюційну Україну розглядали як потенційного кандидата на членство. Завдання нейтралізації євроатлантичного руху України ускладнилося для Кремля. Корумпування тільки українського керівництва через схему РУЕ явно недостатньо, потрібно діяти і в західному напрямку. І це було зроблено з допомогою проекту Північно-Європейського газопроводу. Протягом 2005-го «Газпром» радикально трансформує цей проект, яким газ зі Штокманського родовища в Баренцовому морі мав надійти до Європи, в «Північний потік» (55 млрд кубометрів на рік), що орієнтований на доставку сибірського газу до Німеччини в обхід традиційного маршруту через Україну та Словаччину.
Ключовим партнером визначається Німеччина та її компанії. Матіас Варніг пропонує швейцарську схему створення «незалежної організації» для реалізації проекту і призначається її керуючим директором. Колишній німецький канцлер Герхард Шредер, який був активним прибічником проекту Північно-Європейського газопроводу, після поразки його партії на парламентських виборах, у грудні 2005 р., призначається за вказівкою В.Путіна керівником комітету акціонерів новоствореної «незалежної організації». Таким чином, Шредер і Варніг очолюють проектну компанію Nord Stream AG, зареєстровану в швейцарському кантоні Цуг.
Тільки міністр економіки ФРН Міхаель Глос висловив своє невдоволення фактом реєстрації проекту в Швейцарії та виходом його з податкового поля Німеччини. Чимало сумнівів було і стосовно того, що проект контролюється колишніми працівниками спецслужб СРСР і НДР. Аби продемонструвати необхідність «Північного потоку» для Європи, Росія провокує газову кризу на початку 2006 р., якою Україну намагаються виставити як ненадійну транзитну ланку. Після штучно організованої газової кризи Шредеру та Варнігу стало значно легше поповнювати лави прибічників «Північного потоку» у Євросоюзі і зменшувати число прихильників газопроводу «Набукко», який був у ЄС затверджений як пріоритет і яким газ із Каспію мав надійти до Європи як альтернатива російському в обсязі 31 млрд кубометрів у 2019 р.!
У 2008 р. Росія ініціює проект «Південний потік» (63 млрд кубометрів на рік) і форсує реалізацію «Північного потоку», розглядаючи Німеччину, Францію, Австрію, Італію та Нідерланди не тільки як основних партнерів по газовому бізнесу в Європі, але й як групу країн, що мають вирішальний вплив на рішення ЄС, а четверо з них — вагомий вплив на рішення НАТО.
На квітневому 2008 р. саміті НАТО в Бухаресті Україна отримує франко-німецьке вето на приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі. Проект «Набукко» поступово втрачає підтримку, а його ініціатор — австрійська компанія OMV — дедалі більше захоплюється російськими газопровідними ініціативами. Влітку 2013-го OMV офіційно оголошує проект анульованим.
«Південний потік» виконав свою місію як кілера для «Набукко» і був скасований «Газпромом» у грудні 2014-го, коли той переконався, що урізаний його варіант «Набукко Вест» також мертвий. Тоді це розцінили як перемогу Єврокомісії над Росією в її спробі обійти Третій енергопакет ЄС. Історія з «Південним потоком», безперечно, була поразкою Росії та «Газпрому». Однак у Москві її трансформували в майбутню сподівану перемогу. Замість «Південного потоку» Росія ініціювала з невеликим часовим інтервалом два нові проекти — «Північний потік-2» і «Турецький потік» загальною потужністю 86 млрд кубометрів на рік.
Прикметно, що ініціювання та просування другого потоку на Балтиці відбувалося на тлі краху бліцкригу російської агресії проти України, що змусило Москву діяти за сценарієм Б, тобто погодитися на «мирний» Мінський процес, переговори в «нормандському форматі» з ключовою роллю Німеччини та Франції.
Для Росії було важливо, щоб її не визнали стороною конфлікту, агресором, а Україна не отримала постачання зброї від країн НАТО. Зрештою, так і сталося. Франція та Німеччина ідентифікували Росію як посередника в урегулюванні «української кризи», за ініціативою Німеччини проти України фактично було негласно запроваджено ембарго на постачання зброї. Група провідних компаній з країн «нормандського формату» (дві німецькі та одна французька) утворюють спільно ще з двома іншими (австрійською та британо-нідерландською) партнерство для реалізації «Північного потоку-2», який здобуває підтримку на офіційному урядовому рівні у Берліні та Парижі.
Отже, технологія Варніга—Путіна з освоєння політичних просторів Європи через швейцарський плацдарм спрацювала достатньо успішно. Влучний висновок зробив свого часу німецький депутат Європарламенту від ХСС Бернд Поссельт, який назвав призначення Г.Шредера на Nord Stream AG «платою за мовчання» Німеччини часів правління канцлера Шредера щодо війни в Чечні та скорочення демократичних свобод у Росії.
Щось подібне можна сказати й про нинішнє німецьке керівництво, яке хоча й (поки що) не стало на шлях попередника, проте не називає речей своїми іменами: війна Росії проти України іменується не агресією, а «конфліктом в Україні», Росія — не агресор, а посередник у врегулюванні «української кризи». Німеччина не бачить масових порушень прав людини путінським режимом як на окупованих територіях України, особливо у Криму та Севастополі, так і в самій РФ.
Цікаво, що однією з причин поступової втрати пріоритетності для ЄС «Набукко» стало брутальне порушення прав людини, репресії проти громадянського суспільства в країні, з якої до ЄС ним мав надходити природний газ, тобто в Туркменистані. Таким чином, газодоларова дипломатія Росії зі швейцарського плацдарму дає свої плоди в Берліні, Брюсселі, Парижі та багатьох інших столицях.
Цим не в останню чергу пояснюється й те, чому так довго Нідерланди, чиї компанії беруть активну участь у торгівлі російською нафтою та в російських газових проектах, не можуть з'ясувати, хто знищив рейс МН17 у липні 2014-го, на облавку якого перебувало
193 громадянина цього королівства. Можете бути певні, що коли зрештою через кілька років результати з'являться, то винною буде визнано «групу осіб», а не Росію як державу і не В.Путіна як її главу, що санкціонував злочинні дії своїх військових.
Мультики від Путіна: відволікання уваги
Відомі мультики від Путіна, продемонстровані ним під час звернення до Федеральних зборів, було розцінено в експертному співтоваристві як браваду, блеф і маніпуляції. Це так, але це ще й паралельно відволікання уваги від тих робіт, які ведуться в РФ та про які не говорять і не пишуть. Насправді в Росії ведуться роботи з неконвенційного застосування зброї масового ураження — хімічної, біологічної, ядерної. Характерна особливість: ідеться не про мегатонни тротилового еквівалента та мільйони жертв, як у часи холодної війни, а про розмивання порога застосування зброї масового знищення, її непомітного на початковому етапі використання у малих дозах і раптової появи в тилу ворога задля створення стратегічної переваги. Противник просто не в змозі в масштабі реального часу визначити джерело, спосіб застосування і не здатний відповідним чином реагувати. Інцидент у Солсбері тому підтвердження.
Коли мова йде про неконвенційне застосування ЗМУ, то мається на увазі, що вона може бути застосована або підготовлена для застосування не у традиційний спосіб — балістичними чи крилатими ракетами, авіацією, а для її доставки може бути використано цивільну інфраструктуру. Радари можуть сканувати простір, спостерігаючи за літаками російської стратегічної авіації, а насправді зброю можуть доставити в зовсім несподіваний спосіб.
Для прикладу. Усім добре відомо, що раз на рік на газопроводі «Північний потік» виконуються регламентні роботи. За потреби їх можна виконати й позапланово. Від російського до німецького узбережжя трубами проганяють спеціальні очисні пристрої та діагностичні снаряди, які контролюють стан внутрішньої порожнини трубопроводу. У такий пристрій нескладно вмонтувати мікроконтейнер з бактеріологічним чи вірусним вмістом, який програмно відкриється на німецькому узбережжі під час операції його виймання зі спеціальної камери після проходження маршруту. Через певний час на території країни може спалахнути епідемія невідомої хвороби, яку через пропагандистські медіа-ресурси можна подати як занесену в Європу біженцями з Африки, що призведе до чергового сплеску ксенофобії, зростання популярності політичних сил крайнього спрямування, політичної дестабілізації. Російські джерела часто посилаються на нелінійний підхід до застосування біологічної зброї у європейців. Мовляв, у XVIII ст. європейські колонізатори передали індіанцям ковдри та інші речі, якими раніше користувалися хворі на віспу, що спричинило спалах смертельної епідемії, яка знищила плем'я. У такий спосіб звільнився життєвий простір для колоністів.
Відповідні дослідницькі роботи по використанню цивільної інфраструктури та компактизації ЗМУ було розпочато в Росії ще за радянських часів. Як бачимо на прикладі інциденту в Солсбері, компактизація хімічної зброї відбулась успішно. Але відповідні роботи велись і ведуться не тільки щодо хімічної чи біологічної ЗМУ. Так само це стосується й ядерної зброї. Опосередковано на наявність деяких атомно-збройних секретів Росії натякнув тепер уже колишній віце-прем'єр уряду Росії Д.Рогозін 22 вересня 2014 р.: «Чи треба дивувати наших колег і чи всіма видами зброї треба брязкати, щоб їх здивувати? Дещо треба зберегти в тихій таємниці, для себе, і здивувати в найкритичніший момент».
До речі, диспетчерський центр управління російськими потоками розташований не у Росії чи Німеччині, як багато хто може вважати. Він так само розміщений у Швейцарії. І це невипадково. Робота зі Швейцарії через європейські мережі телекомунікацій дає унікальні можливості для проведення кібероперацій. Сучасні кіберможливості та необмежені фінансові ресурси «газпромівських» проксі-операторів у Швейцарії відкривають небачені раніше обрії для війн гібридного типу. Це перевірена російська практика створення проксі-суб'єктів, починаючи від РУЕ («незалежного швейцарського» оператора для транснаціональної схеми геополітичної корупції) і закінчуючи «незалежними» «ДНР»/»ЛНР» для геополітичного закріплення України у євразійській зоні.
Описані технології освоєння Росією європейських просторів — це технології полігібресії, або мультифронтальної, багатовимірної гібридної агресії. Газові технології — важливий компонент цієї агресії. Це те, що не піддається осмисленню та усвідомленню максимально раціоналістичним європейським інтелектом, де бізнес і політика існують окремо, енергоресурси є джерелом енергії та не можуть бути зброєю, а корупція існує тільки в слаборозвинених і авторитарних країнах. Новиною наступного тижня, ймовірно, стане закриття Європейською комісією справи з розслідування антиконкурентної поведінки «Газпрому» на ринках країн Центрально-Східної Європи. Це при всьому тому, що зловживання було доведено, і російському монополісту загрожували багатомільярдні штрафи. В контексті описаного у цій статті майже очевидно, що штрафи, яких уникнув «Газпром», буде конвертовано у відповідні гонорари тим, хто останні чотири роки допомагав йому.
Створення багатомаршрутної системи експорту газу Росією має на меті не тільки варіювання обсягами, напрямками та цінами експортних поставок на ринок ЄС з метою максимізації доходів. У певний час «Ч» це може стати механізмом чинення тиску на ту чи іншу країну — члена ЄС і НАТО шляхом загрози обмеження/припинення поставок. Схожих висновків дійшов ще 2009-го і американський експерт Михайло Корчемкін з East European Gas Analyses (США), який зазначав, що російські потоки спроектовано не для збільшення поставок російського газу і не для підвищення надійності енергозабезпечення Європи. Їх призначення полягає у збільшенні можливостей «Газпрому» відключати газ одним країнам без шкоди для інших. Це саме те, що й потрібно Росії, — поділяй і пануй через освоєння просторів Європи шляхом узалежнення їх від російських енергоресурсів і грошових потоків з альпійських кантонів Швейцарії під контролем спецслужб РФ.
У Глобальній стратегії ЄС, прийнятій у 2016 р., не бракує правильних оцінок загроз для ЄС, особливо гібридних. Однак на практиці в ЄС не в змозі їх ідентифікувати, а тим більше протидіяти їм. Схоже, що у криптовійні Росії проти Європи остання приречена. Тільки «кийок» американського «ковбоя» може як зупинити «Північний потік-2», так і покласти край російським технологіям освоєння європейських просторів зсередини Європи. На відміну від слабкої України, яка протистоїть російській гібридній агресії вже п'ятий рік, сильний і великий ЄС показує дедалі більше ознак колоса на глиняних ногах.