Весна-2020 на крилах чорних лебедів. Найсвіжіші тренди геополітики

Передмова Михайла Гончара до свіжого числа журналу «Чорноморська безпека»

Аномально тепла зима-2020 принесла немало аномалій у глобальну політику та економіку, зав’язуючи нові «гордієві вузли» проблем. Наприкінці 2019-го Європа була в очікуванні масштабної «газової атаки» Росії на Україну та ЄС. Загнаний в глухий кут санкційними діями США проти «Північного потоку-2», протидією російському проекту з боку Польщі зсередини ЄС та активністю «Нафтогазу України» в міжнародних судах, російський «Газпром» виявився нездатним повторити «бліцкриг» 2009 року. «Генерал Мороз» вже минулої зими також не був на боці Кремля. Американський СПГ в Європі, майже 100-відсоткова заповненість європейських газосховищ і зимове тепло привели до обвалу цін на газ. «Газової війни» не сталося.

У січні багато кому здавалося, що після знищення командувача іранського Корпусу вартових ісламської революції, ракетних атак іранців на американські військові бази в Іраку, знищення КВІР цивільного авіалайнера Міжнародних авіаліній України в небі над Тегераном, Близький Схід зануриться в нову війну. Але так не сталося. Ірано-американський конфлікт не перейшов у воєнну фазу.

Не дійшло до прямого воєнного зіткнення і між Росією та Туреччиною. Хоча знищення російською авіацією 27 лютого турецької військової колони в сирійській провінції Ідліб та атака роєм дронів сил Асада, супроводжуваних російськими радниками, з турецького боку у відповідь, могли призвести до ескалації багатонаціонального конфлікту на території Сирії.

Епідемія коронавірусу, що швидко набула ознак пандемії, показала як швидко глобалізація може змінитися деглобалізацією, а демократія під тиском карантинних заходів влади демонструє недостаню ефективність у боротьбі з поширенням хвороби. 

Скорочення економічної активності в Китаї із-за пандемії COVID-19 викликало стагнацію на ринку нафти, що у свою чергу привело до краху домовленості в рамках суперкартелю ОПЕК+. Він вже й без того був приречений внаслідок революції сланцевої нафти в США. Нафтовий «постріл» Росії – відмова продовжувати співпрацю в рамках ОПЕК+, з метою знищення американської сланцевої індустрії,  мало своїм наслідком обвал нафтових цін 9 березня. Саме обвал. Протягом ранку одного дня. Як і наступний рух вниз 1 квітня. Падіння цін на нафту потягнуло за собою рух цін донизу на інших сировинних ринках. Найбільше це проявилося на ринку газу, ціни на який стрімко пішли вниз, сягаючи мінімумів кінця минулого – початку нинішнього тисячоліття. Глобальні процеси, звісно, не оминають стороною і Чорноморський регіон. 

Не дивлячись на суттєве погіршення економічної ситуації, пандемію та санкції, Росія не припинила політику експансії та агресивні дії за рубежем і, передусім, проти України. Груднева 2019 року зустріч в Нормандському форматі з врегулювання «конфлікту в Україні» не призвела до припинення російської агресії. За три місяці 2020 року на східному фронті загинуло 42 військовослужбовці Збройних Сил України. Різко активізувались і гібридні дії Росії проти України зсередини країни, спрямовані на дестабілізацію становища з використанням кампаній по дезінформації та агентури впливу. Процеси, які ми спостерігаємо зараз в Україні – наслідок слідування вищого державного керівництва російському алгоритму вирішення проблеми «війни на Донбасі». 

Кидається в очі різке зростання динаміки дій російської сторони після Мюнхенської безпекової конференції 15 лютого. В Мюнхені були оприлюднені «12 шагов для мира в Украине», чимало з яких вказують на його російське авторство, приховане широким колом проросійських зарубіжних експертів та політиків. Головна мета цього документу – перевести міжнародні зусилля з врегулювання російсько-українського конфлікту у формат вирішення «внутрішнього громадянського конфлікту в Україні» та сприяти зняттю санкцій з Росії. Логічно, що після цього вже в Україні актуалізується ідея так званої Національної платформи примирення та єдності, що викликала вкрай негативну суспільну реакцію.

11 березня у Мінську на зустрічі ТКГ підписується протокол Козака-Єрмака, що створює передумови для визнання суб'єктності «ДНР/ЛНР» та офіційно робить їх сторонами «внутрішнього конфлікту в Україні». Цим розмивається попередня 5-річна позиція України по невизнанню російських проксіз. Ця Мінська домовленість спроектована за шаблоном Козака у Молдові в 2003 році з придністровського врегулювання. У випадку схвалення такого рішення це остаточно розмиває статус РФ як країни-агресора з отриманням нею статусу посередника, і ставить її остаточно в один ряд з Францією та Німеччиною. Громадянське суспільство в Україні виступило проти протоколу Козака – Єрмака і не допустило його схвалення 25 березня. 

Гібридна агресія РФ проти України просувається загалом у відповідності з тим, як вона сформована російськими військовими теоретиками ще до її початку. Хоча й не у тих часових рамках, як це прогнозувалось. Отримавши відсіч у 2014-2015-му роках на сході України, агресор намагається трансформувати українську владу зсередини, щоб вона припинила вважати Росію ворогом. Мета РФ на теперішньому етапі – закріпити досягнуті проміжні результати цієї війни, схиливши Київ до капітуляції під виглядом «миру за будь-яку ціну». З цією метою Росією активізована як стара агентура впливу в органах влади України, так і створюються нові канали впливу. 

Діючи на українському напрямку, Росія продовжує працювати над дестабілізацією становища в регіоні Середземного, Чорного та Азовського морів. Її мета – подальший розкол НАТО та ЄС, користуючись негативними супутніми ефектами пандемії коронавірусу.

Направлення Росією допомоги Італії для боротьби з пандемією коронавірусної інфекції 15 літаками Іл-76 ВТА РФ з послідуючим 600-км марш-кидком по території країни має ознаки відпрацювання багатоцільової спеціальної операції. Практично, це здійснення легалізованого вторгнення обмеженого військового контингенту на територію іншої держави. Держави, яка давно є хворою людиною Європи, слабкою ланкою ЄС та НАТО. 

Подібна активність РФ заслуговує на особливу увагу з боку України та Альянсу. Екстраполяція наведеної спецоперації, приводить до припущення, що Росія може застосувати аналогічний італійському прийом для «легального вторгнення» в Україну з «гуманітарною місією». Ми не виключаємо підготовку Росією спецоперації під приводом «надання гуманітарної допомоги населенню південних регіонів України у боротьбі з пандемією в умовах паралічу київської влади». Справжня мета – захопити контроль над Головним шлюзом Північно-Кримського каналу у містечку Таврійськ Херсонської області та поновити водопостачання до окупованого нею 2014 року Кримського півострову.

Зовсім невипадково Росія провела у березні військові навчання в окупованому Криму з висадкою десанту. За повідомленням «Defense Blog» 21 березня: «Десантники з Новоросійська (1,5 тис десантників і 300 одиниць техніки і 15 літаків ВТА Іл-76) провели масштабні навчання в Криму, під час яких імітували захоплення аеродрому Кульбакіне в Миколаєві». Кульбакіне має важливе значення для оборони півдня України. На цьому аеродромі дислокуються 204-та і 299-та бригади тактичної авіації. Від Миколаєва до Таврійська менше 150 км. Ще менша відстань від аеропорту Херсона до Таврійська – 90 км. Хоча там не можуть приземлятися важкі літаки типу Іл-76, але може бути висаджено легкоозброєний десант за допомогою транспортних літаків Ан-26 та гелікоптерів. 

Показовими були і цьогорічні січневі навчання. За повідомленням прес-служби Південного військового округу МО РФ 21 січня 2020 р.: «Вертолеты, базирующиеся на территории Крымского полуострова, были задействованы в полетах, во время которых пилоты учились прикрывать стратегические объекты, а также оказывать огневую поддержку транспортным вертолетам, которые выполняют десантирование подразделений. В небо поднимались, в частности, вертолеты Ка-52 «Аллигатор», Ми-28Н «Ночной охотник», Ми-35 и Ми-8 АМТШ». 

Не виключені і дії з моря через висадку морського десанту як з Азовського, так і з чорноморського узбережжя в напрямку Таврійська. Слід також пам’ятати, що на півдні України у Миколаєві та Херсоні знаходяться потужні елеватори та порти, що мають стратегічне значення для українського аграрного експорту. 

Згадані навчання російських військ в окупованому Криму якраз в дусі висловленої ще наприкінці 2018 року тези одного з ліберальних рупорів Кремля – радіо «Ехо Москви»: «... мало забрать Крым, просто Крым и построить Крымский мост. Снабжение водой. Для этого нужно забрать Прикрымье... Воду отложить нельзя». Тепла, з малою кількістю опадів зима 2020 року означає серйозний дефіцит води в Криму. Вирішити цю проблему, на відміну від питання дефіциту газу чи електроенергії на півострові, Кремль без України не в змозі.

З офіційного українського боку декілька разів озвучувались суперечливі заяви щодо можливості відновлення постачання води з Дніпра в окупований Крим, чим розмивалась чітка державна позиція України про неможливість його до повної деокупації півострова. Громадянське суспільство в Україні, експертне співтовариство, проєвропейська політична опозиція виступили проти ревізіоністського підходу в цьому питанні. Увага суспільства та закордонних партнерів України акцентується на тому, що Росія не припинила репресій на території Криму, не звільнила політичних бранців, а навпаки – фабрикує нові справи й арештовує кримськотатарських активістів, продовжує мілітаризацію півострова, а тому немає підстав розглядати питання відновлення водопостачання.   

Більше того, в Росії продовжують шукати приводи для виправдання втручання у внутрішні справи України. Сергій Марков, один з пропутінських політологів, наближених до Кремля, доволі чітко сформулював можливий сценарій: «Я думаю, що ситуація з коронавірусом може привести до краху політичного режиму в Україні, оскільки він, абсолютно очевидно, привів країну до катастрофи», «… нам потрібно готуватися до того, що в якийсь момент режим взагалі завалиться, і тоді почнеться швидкоплинна, протягом декількох днів сутичка за владу в Україні. Ось потрібно бути до цього готовим…». У який спосіб Росія може це зробити, свідчать висловлювання Владислава Суркова від 26 лютого: «Примус силою до братерських відносин – єдиний метод, що історично довів ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший».

Москва почала надсилати меседжі Заходу про доцільність зняття санкцій, мотивуючи це пандемією коронавірусу, хоча причина криється зовсім в іншому – входження Росії у важку економічну кризу, пов’язану з різким падінням цін на нафту, обвалом російського рубля і тим же таки COVID-19. Реальний стан справ з поширенням епідемії в РФ ретельно приховується за «чорнобильським шаблоном» радянських часів. Але є ще один мотив – попри складність внутрішнього і зовнішнього становища, путінський режим не збирається відмовлятися від експансіоністських планів. Розрахунок простий – поки Захід і світ у цілому зайняти проблемою подолання пандемії та економічної кризи, Кремль має шанс реалізувати план експансії – відновити кордони імперії в межах царської Росії позаминулого століття. Досягненню цієї мети мають послужити нові терміни президентства Путіна. Це попри усе те, що путінська Росія зараз – киплячий котел зростаючої внутрішньої напруженості, де Північний Кавказ, Ідель-Урал, Саха-Якутія мають інше світобачення, аніж їм диктується Москвою. 

Гордіїв вузол як відомо не можна розв’язати. Його розрубують. Схоже на те, що в Росії дедалі більше схиляються до військових засобів вирішення питань світового порядку, як способу розрубати гордіїв вузол накопичених проблем. Путінська Росія спрагла до війни, війни, яку вона хоче чужими руками вести в Європі, щоб знищити українську державність, та рештки білоруського суверенітету, на Близькому Сході – щоб знищити Саудівську Аравію руками проксіз і заповнити її нафтову нішу своєю сировиною. Усе це, за задумом, має підштовхнути ціни на нафту вгору і забезпечити нові терміни «довготривалої держави Путіна». Сподіваємося, що незабаром ми побачимо зовсім інший сценарій – краху російського рейху і новітнього фюрера ХХІ століття. Нові «чорні лебеді» на підльоті. 

А тим часом читайте наш новий випуск «Чорноморської безпеки»!