«Цінності суспільства» і «гібридний мир»: криза моделі захисту
Ціннісні дилеми зовнішньої і внутрішньої ефективності.
Джентльмени не читають чужих листів.
Г.Стімсон, держсекретар США, 1929 р.
Підрив Росією поточного світоустрою й розпачливі спроби демократичного світу втримати уламки колишньої реальності формують нинішній простір «гібридного миру».
Левова частка матеріальних ресурсів та інтелектуальних зусиль зосереджена саме на тому, щоб не дати агресорові вповні реалізувати задумані ним стратегії, а відтак, опосередковано, — щоб забезпечити суверенітет держави та її права на самостійні рішення.
Російська масштабна «тиха» агресія породжує цілу низку несподіваних питань, від ефективної відповіді на які залежатиме доля демократичних режимів, у т.ч. й України. Пошук відповідей своєю чергою породжує інше питання екзистенціального характеру: чи існують правила/методи захисту цінностей суспільства, яких не можна обійти, обманути або проігнорувати для цього самого захисту? Адже, зрештою, саме «цінності» є основою національних інтересів держави, а такі речі, як суверенітет, фізична безпека кордонів, внутрішня стабільність, — усе це лише необхідні елементи для захисту цінностей, що формують наше суспільство як вільне, демократичне, толерантне й прогресивне. При цьому, на жаль, «за дужками» залишається проблема того, що зазначені цінності — свобода і толерантність, демократія і безпека, стабільність і прогрес — мало/погано корелюють між собою…
Сама держава, як система інституцій, сукупності державної політики й відносин у суспільстві значною мірою й будується заради ефективного захисту національних інтересів. Для цього державі делегуються повноваження здійснювати такий захист оптимальним (але не завжди найефективнішим!) способом. Як попереджав іще Генрі Томас Бокль: «Законодавець повинен воліти не істини, а доцільності».
Саме питання «ступеня ефективності» й створює значну частину проблем. Особливо, коли під загрозою опиняються не стільки фізичні параметри безпеки держави (наприклад, територія або кордон) які можна легко виміряти, а самі цінності. І часто загроза цінностям походить не тільки від дій агресора, а й від вибору механізмів захисту від загрози.
Якщо застосовувані державою і суспільством методи захисту від гібридної агресії входитимуть у конфронтацію з базовими цінностями суспільства, майже завжди буде ризик втратити себе в «компромісі», який при цьому неминуче виникатиме. А ситуації конфлікту на цю тему виникали й виникатимуть постійно. Особливо в тих країнах, які намагаються недекларативно захиститися від агресії. Тому й винесені в епіграф слова держсекретаря США Генрі Стімсона далеко не випадкові: вони демонструють щось дуже важливе для умов гібридної війни — еволюцію поглядів на те, що повинна робити держава в тих чи інших умовах. Саме із цими словами, що стали крилатими, Г.Стімсон закривав офіс криптоаналізу в системі Держдепартаменту США. Однак значно менш відома інша частина цієї історії, що стосується діяльності Стімсона у період Другої світової війни: як призначений військовий міністр США він не тільки максимально розширив департаменти перехоплення й розшифрування повідомлень противників, а й особисто був куратором Мангеттенського проекту. Реальність вчинення необхідних дій (особливо під час війни і воєнних дій) все ж таки значно сильніша за ідеалістичні уявлення про те, як усе має бути…
«Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі — їх поліпшення залежить від нас, — попереджав іще Карл Поппер. — Проблема поліпшення демократичних інститутів — це завжди проблема, що стоїть перед особистостями, а не перед інститутами». У нинішній ситуації питання політичного філософа буквально вивертається навиворіт: чи повинні сміливі й хоробрі люди гинути через те, що «джентльмени до таких вчинків не вдаються», — чи все ж таки повинні докладати всіх необхідних зусиль для протидії агресорові, навіть якщо результатом цього стає поведінка, мало відмінна від демонстрованої агресором. Ці трактування питання стають ключовими на шляху пошуку протиотрути гібридній війні. Особливо з урахуванням того, які цілі переслідує Росія у війні проти західного світу.
Актуальний порядок денний «європейського театру» гібридної війни
Люди не можуть дати силу праву, і дали силі право.
Блез Паскаль. «Думки» (1657—1658)
На нинішньому етапі Захід вочевидь постав перед екзистенціальним викликом для свого існування, оскільки метою Росії є не перерозподіл геополітичного впливу або відновлення «сфер впливу» — це вже не настільки актуально. Ставки неймовірно піднялися, бо метою є латентна деконструкція демократичної системи Заходу, а разом із нею — і всього ліберального світу. Це своєрідна спроба знову зіграти партію «кінця історії»: якщо комуністична ідеологія програла, що ж — тоді нехай тут будуть руїни й згарище. «Тож не діставайся ти нікому!» — вигукнув зі схожого приводу Юлій Капітонович Карандишев у «Безприданниці».
І для цього Росією зроблено чимало. Тим більше що, як виявилося, зруйнувати відточену й добре «змазану» політичною традицією й чіткими «правилами гри», мирним існуванням та економічним добробутом систему виявилося не так уже й складно. І не дуже дорого: реальні видатки РФ на цю глобальну мету, порівняно з прямими оборонними видатками як самої Росії, так і кожної з європейських країн, досить скромні. Якщо припустити, що оцінки в 4—5 млрд дол., які Росія щорічно виділяє на підривну роботу у світі, правдиві, то на тлі загальних показників російського бюджету це не так уже й багато. Навіть з урахуванням санкцій, зовнішнього тиску й «повислим» на шиї українським Донбасом (а також Придністров'ям, Абхазією, Півд. Осетією і, опосередковано, Нагірним Карабахом на додачу) це не така вже й велика сума (геоекономічно), і вона цілком може багато разів окупитися (геополітично). Тому не дивуймося, що Росія не згортає своїх операцій. Швидше навпаки — маючи гарний заділ (втім, неабияк розтрачений за останні два-три роки) накопичених у «ситі» роки потоків нафтодоларів, тиск лише нарощуватиметься. Наприклад, попри інтенсивні вливання в російську економіку, що поступово «просідає», грошей Резервного фонду і Фонду національного добробуту, у травні цього року обидва фонди демонстрували навіть невеликий приріст.
Крім того, атака відбувається не «в лоб» — Росія чудово усвідомлює, що саме проти лобового зіткнення Захід захищений добре відпрацьованою багаторівневою системою союзів і альянсів, угод і договорів. Однак диверсіям, ініційованому саботажу, розхитуванню механізму зсередини щось протиставити дуже складно. Тим більше що досвід у Росії в цьому питанні є: аналогічна діяльність велася ще в часи «Комінтерну», а пізніше — в часи холодної війни. При тому, що тоді для Радянського Союзу стартові позиції були значно гірші.
Не обманюймося тим, що тактичною метою Росії є приведення до влади в демократичних країнах власних ставлеників. Гра на боці Марін Ле Пен або Фрауке Петрі вже давно не тільки питання подальшої зміни політичного курсу Франції чи Німеччини. Хоча саме таку історію російське керівництво пропонує значній частині російського нібито «істеблішменту» й простим обивателям. У суспільну свідомість послідовно й наполегливо вбивається думка, що проблема в персоналіях, що Росії потрібен договороздатний, дружній і лояльний Захід. І для цього слід просто привести «там» до влади «правильну» людину, яка й змінить ситуацію радикально.
Але це — неправда, точніше навіть не вся правда, а напівправда, яка гірша за неправду. Росія хронічно не здатна вибудовувати відносини рівноправного партнерства, твердо вважаючи, що все, що лежить на захід від російського кордону й не є зоною її «особливих» і т.п. інтересів, — це очевидна, пряма й постійна загроза, якої слід позбутися. Тому стратегічне завдання Москви — аж ніяк не в тому, щоб «просто» привести свою людину у владу. Принципова мета — створити інформаційно-соціальний хаос, політико-соціальну невизначеність, посіяти сумніви в політичних лідерах та їхній діяльності. А як наслідок — хаотизація західного суспільства в цілому. Найкращий приклад того, як це працює, — нинішня політична дійсність у США, які не можуть вийти з виборчого циклу, і, незважаючи на серйозні зусилля американського істеблішменту, ситуація швидше погіршується, ніж «розрулюється».
«Громадська думка торжествує там, де дрімає мисль», — попереджав Оскар Уайльд.
Російське «силове» керівництво чудово усвідомлює, що ті лідери, яких підтримує Москва, у принципі не здатні ні на ефективне оперативне управління, ні на формування адекватних стратегічних позитивних цілей розвитку, ні на ціннісну консолідацію своїх націй. Проводиться класичний «негативний» відбір — що гірше, то краще. У російських підручниках спеціальних операцій це називається «організаційною зброєю» — зробити так, щоб при владі перебували люди, які своїми діями (або навіть самим фактом свого перебування на посадах) руйнували б систему держави. Про них Артур Шопенгауер писав: «Цінувати високо думку людей буде для них забагато честі».
Ніколи раніше західний світ не був настільки вразливим перед подібною «таємною війною» — доба жорсткого прагматизму й раціоналізму холодної війни 1940—1980-х років змінилася політичною відлигою й ейфорією відсутності загроз мирному розвитку, що зробило удар Росії подвійно несподіваним. Об'єктивно ніхто не міг припустити, що демократичною системою й ліберальними цінностями скористаються задля того, щоб їх же й «зламати».
Якщо спробувати підібрати найкращу аналогію тому, як Росія «зламує» Захід, то найбільше це скидається на саботаж роботи надскладного механізму, який дуже довго налаштовували і який нарешті почав працювати нормально. Однак метою саботажу є руйнування механізму, що робиться поступово й непомітно. І навіть не завжди зрозуміло, як досить прості дії можуть призвести до складних негативних наслідків. Кожна дія окремо принципової небезпеки не становить, але в сукупності поступово формується критична ситуація, що призводить до катастрофи.
У політичному просторі Європи це виглядає саме так: вкидання брехні про «дівчинку Лізу», підтримка ультраправих, спонсорування антиглобалістів, підкуп політиків і багато чого іншого. Як перманентний фактор, що супроводжує подібну діяльність, — зовні законна інформаційна діяльність як неявно «підгодованих», так і відверто «вигодуваних» ЗМІ, що діють у рамках широко трактованої парадигми «свободи слова». Щоправда, «журналісти» таких ЗМІ чомусь більше схожі на кадрових розвідників, а контент, створюваний такими ЗМІ, абсолютно не відповідає навіть мінімальним стандартам сучасної журналістики. Що недавно дуже жорстко зауважив і новообраний президент Франції.
І логічно, що основний удар завдається по виборах, по їхній процедурі — наріжному каменю демократичної системи, бо, як стверджують класики, «демократія — це процедура». «Класична» компрометація політиків (причому, що пікантно, уже після виборів — ті ж таки резоновані Москвою звинувачення Д.Трампа у «проросійськості») і «некласична» компрометація виборів на тлі спроб уплинути на виборчий цикл — пріоритетні зовнішньополітичні інструменти сучасної «геостратегії реваншу» Росії.
«Соціальна зіпсованість набуває забарвлення того соціального середовища, де вона розвивається», — констатував Оноре де Бальзак. Сьогодні у практиці цієї скептичної максими великого француза важливу роль відіграє кіберпростір. Слід говорити про фактичну конвергенцію «кібератак» і «маніпуляцій» у повноцінному віртуальному «полі (практичної) політики». Йдеться про «соціальні кібератаки», бо основний очікуваний результат — суто соціальний, або, точніше, соціально-політичний. Кібератака на Демократичну партію США була насамперед інструментом впливу на американського виборця, так само як і кібератака на штаб Еммануеля Макрона була інструментом впливу на вибори у Франції.
Втім, навіть розуміння Заходом сутності навислої над західним світом загрози поки що не дає відповіді на питання про те, як прореагують народи Європи на безпосередню загрозу своєму існуванню.
«З глухого кута»:
чи зможе Захід вийти
з «зони комфорту»
заради свого порятунку?
Іноді в суспільстві відбуваються такі перевороти, які змінюють і його долі, і смаки людей.
Франсуа Ларошфуко
Західний істеблішмент, часто навіть розуміючи реальність загрози й усвідомлюючи механізми її реалізації, стоїть перед проблемою пошуку відповіді на наявну ситуацію. Однак у багатьох випадках питання швидше в тому, чи готовий Захід, нарешті, до результативної відповіді.
У той час як для України загроза давно перейшла зі сфери гіпотетичної у сферу гранично предметну (з парадигми дискомфорту в парадигму виживання), Захід хоче відповідати, але не виходячи за межі певної «зони комфорту» — психологічної, політичної, соціальної і навіть, почасти, філософської/ціннісної. У силу цього відповідь на гібридну загрозу формується таким чином, щоб це не завадило усталеному плину життя. Питання санкцій — найяскравіший тому приклад: навіть така неконфліктна дія постійно викликає до життя дуже жваві дискусії про їх необхідність, ефективність і відповідність інтересам Заходу.
Тому й поточна відповідь Заходу гранично лінійна й передбачувана. Але гірше інше — відповідь неефективна, оскільки, фігурально висловлюючись, боротьба йде у двох зовсім різних площинах протистояння: поки Росія агресивно й «по-хуліганськи» (тяжіючи саме до «ударів нижче пояса») наступає на боксерському ринзі, Захід розігрує складну й обережну класичну партію з підручника шахів. Або в той час як Росія грає в геостратегічний психологічний покер, Захід — в інтелектуальний бридж. Виходить зовні дуже красиво й по-демократичному шляхетно, але безглуздо й неефективно.
Пригнічує те, що навіть аналітики західних країн не мають моральних сил визнати цю проблему. Едвард Лукас, який чудово описує виклики з боку Росії, на запитання про те, що ж робити Заходу, розмірковує в рамках логіки, яка перебуває поза межами істинного реагування: розповідати про корупцію Путіна, вести позитивну пропаганду російською мовою. Цей шлях лінійних відповідей хороший лише для одного — самозаспокоєння від виконання хоч якихось дій. Але результату від цього все одно не буде.
Кремль усіляко підтримує подібний «лінійний» дискурс Заходу. Російські медіа постійно переконують західну аудиторію, що найголовніше — «не стати як вони» (як Росія), «не відійти від стандартів демократії», що «свобода слова» (ці розмови, до речі, з вуст російських медіаперсонажів завжди особливо мерзенні й фарисейські) непорушна, і будь-який замах на канали передачі інформації — майже блюзнірство (навіть якщо по цих каналах передають відверту пропаганду й маніпуляції), що не можна людей таврувати як «агентів впливу» тільки за те, що в них інша думка (і не має значення, що ця думка спонсорується зовнішнім гравцем).
Небезпека в тому, що Захід часто готовий прийняти цю логіку, оскільки такий підхід пропонує простий і зрозумілий шлях неефективного, але все ж таки реагування. При цьому дозволяє мінімізувати внутрішні страждання від того, що може випадково почати поводитися недемократично. Загалом це призводить до наступної логічної проблеми — до кризи моделі захисту.
У пошуках мужності
для здійснення
необхідних вчинків
Війна — сфера небезпеки, мужність — найважливіша якість війни.
Карл Філіп Готліб фон Клаузевіц
Парадоксально, але гібридна війна стала каталізатором дуже важливої і принципової для подальшого розвитку «демократичного проекту» дилеми, вирішення якої призведе або до тихого «відходу з арени» світової політики Заходу на користь більш нахабних і безпринципних противників, або стане початком результативної відповіді й повернення всього на круги своя. Та навіть це повернення не буде простим і лінійним.
Дилема насправді проста: що є держава як гарант безпеки в нинішніх реаліях (в умовах нелінійних загроз, до яких вдаються поза зоною регулювання міжнародного права)?
Сприймаючи державну систему з її інститутами як певну єдину модель захисту цінностей суспільства, виникає питання стосовно того, що слід робити, коли виявляється, що методи, застосовувані цією системою, не захищають власне цінностей. Тобто система де-факто не працює (або працює «вхолосту»).
І це не завжди злий намір. «Не всі наслідки наших дій передбачувані», — застерігав Карл Поппер. А держава, як і все інше, піддається нормуванню з боку зовнішніх факторів — суспільних очікувань, очікувань партнерів, понять про «відповідальну поведінку» тощо. Ці очікування й формують те, як «повинна» працювати держава, якими повинні бути «правильні» дії й «правильне» функціонування. «Останнє слово завжди залишається за громадською думкою», — стверджував Наполеон Бонапарт. І з погляду такого формального підходу більшість держав справді є «нормальними», функціонуючими.
Проблема в тому, що в поточних умовах ця логіка позбавлена сенсу: якщо державі не вдається забезпечити збереження цінностей і забезпечити безпеку своїх жителів, то в цій «виробничій красі» немає ніякого сенсу.
Агресор атакує на майданчиках, що істотно виходять за межі «правил» і «норм». Визначення «акту агресії» в документах ООН не передбачало проксі-сил на території України, створених російськими розвідслужбами квазі-»народних республік», окупацію інформаційного простору країни та інших елементів гібридної війни. Усі ці методи самі по собі не нові, але правова реальність, на жаль, така.
І реагувати на все це в рамках «нормальності», джентльменської поведінки чи стандартних «правил ведення війни» фізично неможливо. А опонент спеціально використовує «сіру зону» національного права й міжнародних норм, щоб реалізовувати свою агресію якнайповніше і якнайефективніше. І для того щоб відповісти на гібридну агресію й захистити свої цінності, держава змушена вдаватися до таких самих сірих методів гібридної відповіді. На жаль, дуже часто ті методи, які має застосовувати держава для захисту цінностей суспільства, суперечать уявленню суспільства про «правильну державну систему», правильну реальність і їхній взаємозв'язок із цінностями цього самого суспільства.
Однак поки партнери на Заході намагаються на нашому прикладі зрозуміти, наскільки серйозні «угоди з совістю» їх очікують на шляху протидії російській гібридній агресії, Україна не може ставитися до ситуації споглядально й змушена реагувати — іноді дуже жорстко.
І з перших днів (або швидше місяців) протидії російській агресії у 2014 році Україна поступово доходила цього простого, але від цього не менш важкого висновку: боротися з ворогом потрібно не заради боротьби, а заради перемоги (в українському випадку — як мінімум виживання). А домогтися цього у прямому протистоянні з економічно, політично й військово серйознішим противником можна хоча б не ігноруючи об'єктивної реальності.
Україна, напевне, раніше за інші європейські країни «перевідкрила» для XXI століття банальну істину: держава існує не для того, щоб створювати видимість краси бюрократичної конструкції чи задовольняти абстрактні уявлення про те, як має виглядати «порядна держава», а для захисту цінностей і національних інтересів. Іноді — за всяку ціну (часто — абсолютно не політкоректну).
Пожежа — не час для дискусій про те, яку страхову компанію треба було вибирати і якою водою зараз треба її гасити.
Тому Україна й застосовує весь той арсенал методів, які з боку здаються недемократичними або «неоднозначними». Заборона російських каналів, російських соцмереж, створення економічних проблем суб'єктам господарювання агресора — це гібридна відповідь на гібридну загрозу. Вічна проблема законів — будучи відображенням (значною мірою — вторинним!) суспільних норм і стандартів, вони відстають від реально виникаючих проблем суспільства або суспільних відносин. Схоже, що Україна в умовах гібридної агресії найближче підійшла до стану, коли це відставання стає мінімальним, а самі закони стають досить гнучкими або, інакше кажучи, відповідними актуальним викликам. До речі кажучи, досить сумнівно, що Росія очікувала такої позитивної динаміки від України та її держапарату.
При, як декому здається, «смішних» контрдіях ці кроки України приносять цілком відчутні втрати агресорові, змушуючи його збиватися з ритму, відволікатися на чимдалі нові й нові незручності. Заборона соцмереж — прекрасний приклад. Безперечно, при певних технічних навичках заборони можна спробувати обійти (до речі кажучи, механізми обходу часто надаються структурами, близькими до ФСБ). Але важливо, наприклад, зазначити, що відразу після запровадження заборони на роботу «Яндексу» в Україні його акції впали на 3,3%. А це недоплачені податки в російський бюджет, а отже — трохи менше грошей на російський оборонпром або фінансування сепаратистів. Не кажучи вже про різке скорочення цільової аудиторії для латентного «промивання мізків».
Захід чудово розуміє природу рішень, ухвалених Україною, хоча поки що морально й не готовий іти таким шляхом. Навіть розуміючи, що іншого варіанта немає, бажання «боксувати по-джентльменськи» під час брудної бійні в підворітні (а глобально гібридна війна дуже на неї схожа) непозбутнє. Хоча коли на кону стоїть виживання, дуже складно перейматися тим, щоб рукавички були білі, а комірці — накрохмалені…
Втім, для західного світу така практика «повернення до реальності» й «непопулярних кроків» не є чимось несподіваним. У цьому ключі можна згадати два приклади.
Перший — Римська імперія. Коли римська Республіка опинялася під загрозою, суто демократичним шляхом обирали диктатора, який консолідував зусилля республіки для захисту від зовнішнього ворога. Ні в кого не виникало питання, що це відбувається на шкоду республіці й свободам, на яких ця республіка трималася. Оскільки альтернатива була проста: або республіка виживе (і зможе й далі бути вільним і відкритим суспільством), або зникне (і розмови про «свободи» стануть просто не актуальними). Безумовно, обрані тирани не раз користалися нагодою і далі узурпувати владу й перетворити республіканську форму правління на диктатуру, але це вже зовсім інший аспект проблеми. Саме виживання Риму все ж таки забезпечувалося.
Інший приклад, ближчий до нашого часу, — США після терактів 11 вересня 2001 року. Ухвалений миттєво «Патріотичний акт» з радикальним розширенням прав розвідки й контррозвідки критикували всі правозахисники. Яскравими фарбами (особливо російських медіа) малювався сюжет перетворення США на диктатуру й країну втрачених демократичних свобод. Однак ми й сьогодні вважаємо США однією з найбільш «зразково-показових» демократій, з вільною політичною системою, де з 2001 року так і не було жодного теракту. Переживши кілька трансформацій, цей закон існує й донині, забезпечуючи безпеку США.
Та ось питання, яке кожне демократичне суспільство має постійно ставити собі й на яке постійно шукати відповідь: наскільки далеко можна дозволити собі зайти в захисті демократичних цінностей (у т.ч. — у виборі методів захисту) і при цьому не втратити їх у процесі?..
Це те питання, щодо якого потрібен навіть не діалог, а дуже довірлива й глибока розмова між державою і суспільством. Тому комунікація між державою і суспільством стає особливо важливою в такі періоди — коли доводиться кидати в бій усі наявні можливості для захисту країни. Однак, вдаючись до такого захисту, держава повинна чітко й зрозуміло пояснювати суспільству, чому це робиться, яка мета переслідується і як це приведе нас до кінцевого результату — перемоги (?) у гібридній війні. Це той єдиний шлях, який дасть можливість знайти адекватну новій реальності модель захисту держави.
Саме цей діалог (метою якого є довіра суспільства — до держави, процедур, обраних представників, справедливості функціонування самого суспільства) постійно атакується супротивником. І захист від цих атак — у т.ч. в ефективній комунікації. Не тільки всередині країни, а й між партнерами у протистоянні гібридній агресії.
Математик Джон Неш свого часу переконливо довів (і отримав за це Нобелівську премію з економіки!), що об'єднання зусиль — значно більш виграшна тактика, ніж спроби в дусі радикального індивідуалізму домагатися вигоди особисто для себе. Колективна win-win стратегія буде завжди успішнішою, ніж сукупність ізольованих стратегій окремих суб'єктів. Без такої win-win геостратегії нам усім доведеться діяти в рамках нав'язуваної Росією стратегії lose-lose.
Але для здобуття геополітичної стратегії в дусі Дж.Неша важливо вдихнути нове життя й нові смисли в старі союзи, оновити їх, перепідтвердити свої зобов'язання, дати їм завдання, які відповідатимуть новій гібридній реальності. А для цього слід хоча б визнати нову реальність і реагувати на її виклики відповідно — не заради «краси» й «протоколу», а для реального й відчутного результату. Навіть якщо з позицій учорашнього мирного часу ця діяльність здаватиметься не дуже політкоректною.