Україну мали поділити на три частини

Я ставив собі завданням переконати депутатів Європарламенту в нереальності розколу України. Євромайдан від самого початку відновив у мас-медіях і публічних дискусіях Гантінґтонівський сценарій про поділ України на україномовний Захід і російськомовний Схід. Протести у Києві представляли як справу тільки україномовного Заходу. А це нібито мало призвести до негативної відповіді Сходу, що врешті-решт загрожувало громадянською війною та можливим кінцем України як держави.

Я намагався довести, що Україна, незважаючи на внутрішні розколи та поділи, є відносно стабільною політичною спільнотою. Не знаю, наскільки переконливими були мої аргументи, але найкращий доказ правоти цієї тези прийшов рік по тому, у грудні 2014 року, з безславним закінченням «російської весни» в Україні. Нагадаю: це була широко розпропагована спроба контрреволюційного сепаратистського повстання у російськомовних областях Півдня і Сходу України, котре мало призвести до від'єднання цих областей від Києва у складі новопроголошеної «Новоросії». «Російській весні» не вдалося перемогти навесні 2014 року, вона вичерпалася вже влітку 2014-го, а у грудні 2014 року Кремль оголосив її кінець. Україна знову показала, що вона є відпорно-стійка до загрози розколу.

Але тоді, на момент виступу в Європарламенті, ані я, ані мої українські колеги не були свідомі реальних планів Путіна. Тих планів, які були утверджені зразу ж після російсько-грузинської війни 2008 року як нова стратегія Росії щодо України. Стратегія передбачала: якщо Київ почне рухатися у напрямку Заходу – у вигляді чи подання заявки вступу до НАТО, чи посилення зв’язків з ЄУ, – то Росія має відповісти воєнною інтервенцією та поділити Україну на три частини. Схід і Південь України планували включити безпосередньо у склад Російської Федерації, Центральна Україна мала бути перетворена у маріонеткову державу з центром у Києві – ну а Західна Україна, осередок українського націоналізму, могла б іти собі куди хоче, навіть під три чорти.

Інформація про цю стратегію витекла у західні мас-медії. У вересні 2009 року її детально описали в «Дзеркалі тижня» Володимир Горбулін, директор київського Інституту стратегічних досліджень, та його радник Олександр Литвиненко. Однак тоді публікація пройшла непоміченою – надто неймовірною вона виглядала, щоб у неї повірити. Зокрема, коли мій колега оприлюднив цю стратегію у вересні 2013 року на варшавській конференції про перспективи європейської безпеки, його висміяли решта учасників. Лише один старший німецький дипломат підійшов до нього у перерві й сказав, що мій колега має рацію – і що, на жаль, ця стратегія є реальною.

Під час Євромайдану я мав шанс працювати в неформальній команді експертів у одному з штабів протесту. Після перших розстрілів та прийняття драконівських законів у січні 2014 року ми були свідомі, що головною загрозою вже є не Янукович – головною загрозою є Путін. Про це ж говорив тоді Андрій Іларіонов, колишній радник Путіна, який виїхав до США й працював в одному з американських стратегічних центрів. Він попереджав українців, що вони мають час рівно до кінця зимових Олімпійських ігор – бо відразу після їхнього закінчення почнеться пряма російська воєнна агресія.

Це власне те, що і сталося – спочатку у вигляді появи «зелених чоловічків» у Криму та команди Гіркіна у Донбасі. Дальше просування російських військ залежало від реакції місцевого населення. Сценарій передбачав, що російські воєнні вступали нібито не з власної волі, а на запрошення місцевих мешканців, які просили їх захистити від влади «українських фашистів» у Києві. Цей план провалився. Замість квітів та сліз радості російські війська зустрілися зі спротивом найбільш активної частини російськомовних міст і областей, які чітко розуміли, що запросити російських військових означає покликати війну в свій дім.

Російська стратегія вдалася лише у Криму та на частині Донбасу. Але ці українські втрати – хоч які вони болючі – були «малим пивом» у порівнянні з тим, що насправді чекало б Україну. Вона мала бути поділена по лінії «Харків–Одеса». Росії йшлося передусім про контроль над індустріальним серцем України з центрами у тодішньому Дніпропетровську та Харкові та чорноморським узбережжям від Одеси до Маріуполя. На щастя, цих планів не реалізовано.

Я так детально розповідаю цю історію з трьох причин. По-перше, наша пам'ять коротка – ледве пам'ятаємо, що робили вчора. Не дивно, що ми забули, якою реальною була загроза п'ять років тому. Якби вона стала реальністю, то сьогодні я і мої київські друзі в Європарламенті представляли б не одну, а дві різні держави. Зрештою, навряд чи ми взагалі були б тут і кого-небудь представляли. Європа отримала б велику Сирію безпосередньо біля своїх кордонів (бо навряд чи українці так легко здалися російській агресії) й додатково до сирійських біженців мала би ще українських. Тому коли ми сьогодні пробуємо оцінити невдачі й успіхи Євромайдану, то повинні оцінювати їх не лише відповідно до найкращого сценарію. Цей оптимальний сценарій полягав би в тому, що в Україні пройшли радикальні політичні й економічні реформи. І що Україна перейшла на іншу траєкторію розвитку – ту, яка прямою магістраллю веде з «русского мира» до об'єднаної Європи.

На жаль, цього не сталося. Але ми можемо оцінювати Україну щодо цього оптимального сценарію лише за однієї умови: якщо водночас не забудемо про найгірший – той, про який я вам щойно розказував. На цьому тлі маємо прийти до простої і чесної оцінки: справи в Україні є ані такі добрі, як би ми собі цього хотіли, – ані такі погані, як ми собі їх уявляємо. Правдою є, що Україна ніколи не зробила так багато реформ, як за минулі п'ять років. Але є виразне відчуття, що цих реформ замало.

Українська економіка, незважаючи на війну, таки росте – що за цих умов правді можна назвати «українським чудом». Однак позитивні макроекономічні показники не конвертуються в мікроекономічний добробут середньостатистичного українця. Україна отримала безвізовий режим з ЄУ. Але маса українців, особливо молодих, користають з нього для того, щоб виїхати з країни. І їхній виїзд називають уже не еміграцією, а евакуацією.

Хоча Україна не має більше комуністів у парламенті, а партії з контрреволюційного табору сильно послабилися, вчорашні революційні союзники сваряться між собою у Верховній Раді не менше, ніж вони сварилися перед 2014 роком з силами Януковича. Проте продовжують функціонувати хоча й недосконалі, але все-таки демократичні процедури. Внаслідок війни в Україні зараз 1,5 мільйона чи більше переміщених осіб, а серед населення накопичилося зброї – однак вона далі є відносно стабільною політичною спільнотою. Громадянське суспільство втомилося і вигоріло, його лідери стають жертвами тиску і прямих атак – однак воно залишається на політичній сцені й не збирається з неї сходити.

Одним реченням: Україні не вдається, але вона не здається. Це по-перше.

По-друге, коли говоримо про революцію, ми не повинні забувати, що це – не одноразовий акт. Англійська революція почалася у 1640 році, а скінчилася аж 1688-го. Франція вступила у свій революційний період 1789 року й до 1871-го пережила ще три. Про Німеччину жартують, що вона почала свої революційні перетворення 1848-го і їй забрало «всього» 100 років, заки вона вийшла на нормальний шлях розвитку – і то «за допомогою» окупаційних сил. Росія у ХІХ ст. пережила декілька революційних ситуацій, поки вступила у період «справжніх» революцій у 1905 році. Революція 1917-го виглядала як виграш більшовиків – знадобилося майже 70 років, щоби зрозуміти, що їхня перемога була «великою ілюзією». Поляки у ХІХ столітті мали славу найбунтівливішої нації. Від повстання Костюшки і до повстання 1863 року польська шляхта і середній клас піднімали революційні повстання аж п’ять разів, поки здобули незалежність у 1918 р. Всі ми пам’ятаємо останню й успішну польську революцію – прихід «Солідарності» до влади у 1989-му. Але, однак, забуваємо, що їй передували революція 1968 року і декілька робітничих повстань 1970-х.

Ден Сяо Піну приписують слова: коли Кіссінджер спитав його, що він думає про Французьку революцію, той відповів, що про це ще зарано говорити. За тою самою логікою, про невдачу чи перемоги української революції ще зарано говорити. 2014 рік був лише одним з її актів. Найбільш яскравим і найбільш трагічним – однак лише одним із декількох.

Не факт, що він буде останнім. Україна мусить сповна розплатитися за свою нещасну історію. За те, що у першій половині ХХ століття, між 1914 а 1945 роками, вона була епіцентром, за словами Тімоті Снайдера, «кровавих земель». Що у другій половині ХХ століття вона, потенційно одна з найбільших європейських націй, була зведена до такого собі етнографічного музею під відкритим небом, де місцеві тубільці мали радісно співати і танцювати, оспівуючи щасливу радянську реальність (і треба сказати, що багатьом тубільцям ця роль щиро подобалася, бо вони просто не могли уявити собі іншої реальності!). Україна також мусить заплатити ціну за повільні реформи після проголошення своєї незалежності у 1991 році – а доведено: що повільніші чи запізніліші ці реформи, то вища соціальна ціна.

Тому українські революції є здоровою реакцією на нездорові українські умови. Оскільки останні склалися історично, тобто присутні не один десяток років, то навряд чи Україні вдасться вибратися з них одною короткотерміновою революцією.

Іншими словами: Україна – не спринтерська, а стаєрська країна. Навряд чи їй вдасться пройти стаєрську дистанцію спринтерськими темпами. Революції, у кращому разі, можуть виконувати роль спурту. Вони здатні скоротити час проходження дистанції, але не можуть відмінити цієї дистанції взагалі.

Україна дійшла майже до останнього фінішного кілометра. Але «майже» не рахується. Вона має пройти дистанцію до кінця. І, як показує історія на прикладі інших країн, немає автоматичної гарантії, що їй це вдасться зробити.

По-третє: коли роздумуємо, «вдасться чи не вдасться», то не можемо іґнорувати геополітичного фактора. Ні одна революція не є внутрішньою справою лише однієї країни. Кожна революція завжди має міжнародний контекст і міжнародні наслідки.

Щоби розвинути цю тезу, хочу покликатися на Олександра Ґершенкрона, одного з найкращих знавців економічної історії Східної Європи. Він написав статтю про «Історичні передумови економічної відсталості» – головним чином про такі країни, як Росію чи теперішню Україну. Він знав, про що писав, бо народився в Одесі. Звідти мусів тікати від більшовиків – але втік недалеко, до Відня. З Відня йому довелося теж втікати, тим разом від Гітлера, аж поки опинився в США і став професором у Гарварді. Теза Ґершенкрона проста. Найбільший урок ХХ століття, писав він, полягає в тому, що проблеми відсталих країн стосуються не лише їх – вони тією ж мірою є проблемами розвинутих країн. Розвинуті країни не можуть дозволити собі іґнорувати економічну відсталість своїх сусідів, бо розплачуватися за це доведеться і першим, і другим.

Проблемою України і Європи є Росія. І це геополітична проблема. Але коріння цієї проблеми лежить у провалі лібералізації російської політики й економіки на початку 1990-х. Путін не є причиною цього провалу – він його наслідок. Словами цитованої вище статті Горбуліна і Литвиненка, керівництво РФ, уособлене Путіним, «пожертвувало перспективами системної суспільної модернізації, а отже майбутнім країни. Власне, у п’ятий чи шостий раз в російській історії не вдалося розірвати заклятого кола реформ/контрреформ».

Широка програма модернізації була зведена до однієї вузької складової – військової модернізації. А це означає, що сучасна російська влада не може жити без зовнішньої агресії і нагнітання воєнної істерії. Інакше вона втрачає сенс існування.

Україна пробує зараз зробити те, що не змогла реалізувати Росія на початку 1990-х. Чи Україні це вдасться – невідомо. Майже певно, її чекають нелегкі часи. Вона повинна виконати свою домашню роботу, якої за неї ніхто не зробить. Але без підтримки Заходу шанси на успіх будуть невисокими. І це буде поразкою не лише України – це буде поразкою Заходу. А в тривалій перспективі – і поразкою Росії. Бо український успіх створив би шанс розірвати нарешті російське закляте коло.

Україні, як я вже говорив, поки що не дуже вдається. Однак, на відміну від Росії, вона продовжує змагатися зі своїм минулим і не хоче жертвувати своїм європейським майбутнім. І вже за це одне вона заслуговує на підтримку.

Промова була виголошена в Європарламенті 27 листопада 2018 року, Брюссель