Як закінчують популісти. Дві повчальні історії
Нічого не нове під сонцем. А якщо здається інакше, то ми або мало знаємо, або нічого не пам’ятаємо
Вчергове переконався у цьому, обговорюючи останні події в Україні під час круглого столу в Сан-Франциско. На першому місці дискусій — феномен Володимира Зеленського. У зв’язку з чим моя добра знайома Яна Ратман, колишня киянка, яка живе тепер у США, розповіла дві цікаві історії.
Герої першої — Абі Руеф та Юджин Шмітц, два місцевих політики. Руеф народився у 1864 році у французько-єврейській сім'ї, був вундеркіндом, вступив до університету в 14 років, а у 21 — став наймолодшим адвокатом Америки. Його юнацькі роки проходили в тіні каліфорнійської золотої лихоманки, що перетворила колишнє іспанське військове поселення у велике, але дуже корумповане місто. Руеф разом із групою ідеалістів намагався боротися з корупцією. Але, коли нічого не вийшло, вирішив її очолити і створив нову партію, покликану захищати інтереси робітничого (так!) класу Сан-Франциско.
Оскільки у самого Руефа не було шансів обійняти посаду мера, він створив свого кандидата: харизматичного музиканта Юджина Шмітца. Руеф умовив його балотуватися, переконуючи, що «психологія виборців схожа на психологію натовпу пацанів або примітивних людей». І не помилився: його партія перемогла на місцевих виборах, а «красунчик Джин» (кличка Шмітца) став міським головою. До того ж двічі: спочатку в 1902 році, потім — у 1905-му.
Формально Сан-Франциско очолював Шмітц, реально — Руеф. Він писав промови мера, вчив його, як поводитися на зустрічах і мітингах, а за лаштунками брав хабарі. Парочка контролювала всі адміністративні посади, крім начальника пожежної команди і прокурора. Останній хоч і був призначений Руефом, поводився незалежно. Він, до речі, і надіслав до Вашингтона звіт про корупцію в місті. А тодішній президент Теодор Рузвельт узяв це розслідування під особистий контроль.
17 квітня 1906 року Шмітц і Руеф дізналися, що проти них завели справу. Але тут втрутилися вищі сили: в місті почався сильний землетрус. А потім — пожежа. Шмітц повівся по-популістськи і розпорядився розстрілювати мародерів без суду і слідства. Хоча головна проблема полягала не в мародерстві, а в корупції. Недофінансування міського водопостачання призвело до того, що з усіх гідрантів працював лише один. Пожежникам просто не вистачало води. Ситуацію вирішив генерал Фредерік Фултон, командир місцевого гарнізону. Він наказав підірвати частину будинків і таким чином зупинив поширення пожежі.
Землетрус відволік увагу від справи проти Шмітца і Руефа. Але не надовго. У 1907-му обидва були засуджені до ув’язнення.
Ця історія стала частиною місцевого фольклору. Хоч і не врятувала місто від її повторення. У 1971-му до Сан-Франциско переїхав Джим Джонс, засновник громади Храму народів. Тут звикли до фріків. Але Джонс був особливим. Він називав себе втіленням Ісуса Христа, Будди і Леніна, а також виступав за повну інтеграцію чорношкірих у американське суспільство. Це зробило його популярним серед бідних. У середині 1970-х його помітив тодішній мер — демократ Джордж Москоне. Аби перемогти на виборах, він потребував підтримки чорношкірої бідноти. Схема спрацювала. Москоне набрав удванадцятеро більше голосів, ніж його суперник. У нагороду Джонса призначили на одну з найбільш фінансово вигідних посад у міській адміністрації.
Слава і вплив Джонса зростали. Однак у пресу просочилися повідомлення про те, що в громаді гвалтують жінок і дітей, а кількох парафіян утримують силою. Родичі вимагали втручання. Аби уникнути розслідування, Джонс переселив громаду в джунглі Гаяни і заснував там містечко, яке скромно назвав Джонстаун. Коли його слідами туди приїхав сенатор Ліо Раян із групою журналістів і стурбованих родичів, охорона міста відкрила по них вогонь. Разом із Раяном загинули три репортери й одна місцева жителька.
Загнаний у кут, Джонс наказав усім парафіянам Храму вжити отруту. Загинуло близько 900 жителів Джонстауна, третина з них — діти. Трагедія в Гаяні зрикошетила й у Сан-Франциско. Один із радників мера, Ден Вайт, ветеран в'єтнамської війни, застрелив Москоне в його кабінеті.
Ми знаємо, як вмирають диктатори і тирани. Більшість — не своєю смертю. А якщо і своєю, все одно їхня смерть стає великим шоком для створеного ними режиму — до такої міри, що іноді він руйнується.
Ми забуваємо або не знаємо, як вмирають популісти. Їхня доля теж незавидна. Але їхня смерть нічого не змінює в системі. Популісти приходять і йдуть, а корупція залишається.
Зеленський заслуговує того, аби дати йому «привілей сумніву» на перші 100 днів. Але це не звільняє нас від обов’язку розповідати йому, його команді й тим, хто за нього голосував, подібні історії.