Одна Україна чи дві
Нині не час для демагогії і вуличних боїв.
Нині не час для демагогії і вуличних боїв. Сьогодні українцям дуже потрібна «стратегія для України», як колись нам у нагоді стала «стратегія для Польщі», яка правильно спрямувала трансформацію політичної системи і економічного розвитку – стверджує колишній віце-прем’єр.
У своїй книжці «Куди прямує світ. Політична економіка майбутнього» я написав: «Значні наслідки – як економічні, так і політичні, так само як громадянські, як і культурні – мали б, у разі прийняття в члени (Євросоюзу – ред.) Туреччини (з населенням 80 мільйонів, і його кількість зростає), а також України (45 мільйонів - зменшується). На разі це виглядає менш правдоподібним, однак взагалі це можливо, і не виключено, що це станеться в третій або четвертій декаді століття, у разі, якщо ці країни насправді захочуть інтегруватися, в чому я не зовсім впевнений».
Так я написав: «в третій або четвертій декаді століття». Третя вже розпочнеться через сім років, а четверта закінчиться через років сімнадцять. А час швидко біжить…
В Туреччині, ситуація минулого року знову ускладнилася і перспектива можливого членства у Європейській спільноті є нині більш далекою, ніж рік тому. Деякі очікують, інші хочуть, а ще інші побоюються ісламізації замість вестернізації. Нині, на майдані Таксім барикад не будують, але спокою там теж немає. І коли знову з’являться демонстранти, ЗМІ матимуть захоплюючі інформаційні приводи.
Але чи в тому часовому проміжку, в 2020 чи 2030 роках, буде одна Україна, чи дві – подібно до того, як в іншій частині світу, утворилися два Судани? Це насправді досить серйозне питання, а останні тижні цю дилему лише загострюють.
-- Час хаосу
Наскільки хаос, який нині супроводжує революцію – бо це є час хаосу, бо це революція, без чіткого, конструктивного альтернативного бачення реальності – відкине рівень виробництва України і стандарти життя її населення? А й так він, загалом кажучи, значно менший, ніж чверть століття тому, в останні роки існування Радянського Союзу. «Загалом кажучи», що означає, якщо для меншості він вищий, для деяких членів так званої еліти, навіть дуже, то для більшості, відчутно нижчий.
На одного мешканця України припадає ледве 7300 доларів національного продукту (розраховується як валовий внутрішній продукт, ВВП, за паритетом купівельної спроможності, на основі міжнародних порівнянь). В Польщі такий показник майже втричі вищий, тоді як у ЄС він в середньому становить 34 тисячі доларів. Іншими словами, після більш як двадцяти років пострадянської трансформації, погано спрямований і погано контрольований, дохід на одного українця становить п’яту частину доходу мешканця Євросоюзу. Навіть в Росії ВВП на душу населення є більш як вдвічі вищий і становить 17 500 доларів.
Саме тому, українці так сильно хочуть в Європу, наївно вірячи, що членство в ЄС дає швидкий достаток. Ні, він є наслідком ефективної, добре організованої праці, якісного менеджменту компаній, чесного бізнесу, розумної, далекоглядної стратегії, орієнтованої на соціально-економічний розвиток, роботи інституцій, які сприяють врівноваженому зростанню виробництва. З усіх цих поглядів, Україна плентається вкінці списку всіх європейських країн.
Європейський Союз і його керівники – а також деякі впливові польські політики – не змогли (і не хотіли) представити перед листопадовим самітом Європейського Союзу в Вільнюсі однозначну декларацію, що якщо Україна виконає всі критерії членства, то буде прийнята до ЄС. Це не було сказано, що також свідчить про лицемірство політики «вільного світу». А точніше тієї політики, яка вважає Україну розмінною картою в розкладі консервативних сил на Заході (і в Польщі) проти занадто сильної, на їх думку, геополітичної позиції Росії.
-- Сирія? Єгипет? Судан?
Мої українські студенти розповідають, що це не українці протестують, а «Західна Україна протестує, а Східна - працює». Звичайно, ситуація є набагато складнішою, ніж таке спрощене бачення, але щось в цьому є. Це особливо видно, коли поглянути на карту, яку демонструють в різних інформаційних джерелах, оскільки ситуація є дуже динамічною, адже змінюється з дня на день і заворушення починаються і на півдні країни, і в Одесі, а також на сході, зокрема в Дніпропетровську.
Ще трохи ми матимемо в Європі… А власне, що? Може «другу Сирію», чи тільки «другий Єгипет»? А може «другий Судан», чи вистачить «другої Лівії»? Не там нам би хотілося шукати аналогії, але щоразу більше збігів з тією, чи іншою країною буде виникати.
Я був і на майдані Тахрір в Каїрі, і свого часу на Майдані незалежності в Києві, а тому певні аналогії я вже знайшов. І тут, і там чітко зрозуміло, проти чого виступають люди. І що вони там стоять за краще майбутнє. Це зрозуміло. Колись я це назвав «Каїрський консенсус»; адже чітко зрозуміло, хто виступає проти чого, чого так – конкретно і прагматично – хочеться.
-- За стіл, а не на барикади
Однак як дійти до цього кращого майбутнього? На це запитання відповіді немає. Навіть якщо влада Віктора Януковича не виживе, а не виживе, хоча, як свідчить приклад Сирії з її президентом Асадом, режим, якого не бажають одні, але підтримують інші, протриматися може набагато довше, ніж здавалося на початку революції – це її проблеми занепаду не вирішить. Просто ситуація перейде в іншу фазу кризи.
Я б бажав краще не шукати аналогій між українським синдромом і деякими країнами, які вже третю зиму втягнуті в арабську весну, чи певною мірою з Туреччиною, а між нинішньою Україною і Польщею чверть століття тому.
Рівно 25 років тому, 6 лютого 1989 року, ми зібралися у Варшаві домовлятися за Круглим Столом. В палаці, в якому нині знаходиться резиденція президента Польщі. І хоча позитивно його оцінював не більше 50 відсотків населення, ніхто не захоплював Замкового майдану, який знаходиться недалеко звідти, і не зводив там барикад. Я теж був учасником тих переговорів за Круглим Столом; наскільки вони відрізнялися від розкладання наметів на майдані Тахрір в Каїрі, сутичок з поліцією на майдані Таксім в Стамбулі, чи наповнення мішків льодом на Майдані в Києві. Намети складуть, сніг розтане, а проблеми залишаться…
Єдиний шанс на їх розумне вирішення це переговори, які спочатку дозволять з’ясувати ідеологічні, політичні і економічні розбіжності, а потім запропонувати прагматичні способи їх вирішення. Жорсткі, предметні переговори за столом, відповідальних осіб з різними поглядами і суперечливими інтересами, звичайно, не є настільки телегенічними, ніж знесення берлінської стіни, сутички з поліцією, стояння на колінах з піднятими іконами, чи зображення усміхненої дівчини з переможним знаком V.
Зараз не час на демагогію і вуличні сутички, а на політичну і економічну стратегію. Україна так сильно нині потребує «стратегії для України», як колись нам стала у нагоді «стратегія для Польщі», яка в 1994-1997 роках, після невдалої шокової терапії на початку трансформації в 1989-1991 роках, правильно спрямувала трансформацію її політичної системи і економічного розвитку.
-- Спочатку буде гірше
Зараз, на жаль, компрометує себе не лише українська владна еліта і опозиція, але й швидкі на «добрі» поради західні політики. Для того, щоб щось розумне порадити Україні, спочатку треба її зрозуміти і вести з нею чесну політичну і економічну гру. Але до цього далеко.
Україна – це черговий приклад, який показує, як у цьому мінливому світі можна створити великі проблеми в часі і просторі, де можна було б спокійно реагувати на різноманітні виклики
Українська – тепер вже – драма показує, як перейти від ситуації, коли вирішення конфлікту політичних і економічних інтересів було можливим, до ситуації, яка вийшла з-під контролю. Україна, це ще одна країна, в якій вже починали вимальовуватися перспективи хорошого майбутнього, а тепер, на жаль, ця перспектива з кожним днем стає все дальшою, хоча в демонстрантів можуть бути ілюзії, що вони все ближче до неї…
Aвтор є професором економічних наук, викладач Академії Леона Козьмінського. Віце-прем’єр і міністр фінансів в 1994-1997 і 2002-2003 роках.
Переклад Оксани Тютюн