Дипломатичні баталії Москви і Вашингтона

Історія американо-російських відносин останньої чверті століття підтверджує важливу закономірність — кожна нова американська адміністрація намагалася розбудовувати відносини з Москвою якщо не з чистого аркуша, то принаймні у позитивній тональності. 

І завжди такі зусилля зрештою виявлялися марними. Політична коректність американців або природний оптимізм не дають їм можливості зробити висновок, що антагоністична гуманістичній (західній) цивілізації сутність російської держави є єдиною системотвірною рисою, яка збереглася від епохи імперій донині.

Блискучий американський дипломат часів початку холодної війни Джордж Кеннан надзвичайно влучно сформулював парадигму відносин з Москвою: «Совєти — непроникні для логіки міркувань, але вельми чутливі до «логіки сили». А тим часом розвал Імперії зла дав надію, що Росія спроможна перетворитися на демократію і посісти належне місце в світі, а хаотичне правління Бориса Єльцина живило цю ілюзію. Прихід Владіміра Путіна сприйняли радше з цікавістю, ніж осторогою. Захід облишив «логіку сили», зосередившись на діалозі й переконуванні. Там воліли не помічати повернення тривожних симптомів хронічної хвороби авторитаризму. Навіть агресія проти Грузії не мала з боку Заходу адекватної реакції. Натомість було перезавантаження зі США і партнерство задля модернізації з ЄС. 

Путін вирішив не повторювати помилок минулого і, уникаючи прямого протистояння, почав діяти в нелінійній (гібридній) логіці. Це означає тотальне протиборство, себто не окрему операцію впливу, а постійну кампанію пропаганди, введення в оману, здійснення впливу та підриву суспільств країн-жертв, не специфічний інструментарій, а використання як зброї усього наявного під рукою — від енергоресурсів до російської літератури і хакерів. При цьому чітке усвідомлення, якою тонкою є грань між тим, як поводилися Сполучені Штати в розпал холодної війни (втручалися у внутрішні справи інших країн, аж до зміни урядів тощо), і тим, якою державою і суспільством вони є тепер, була розмита вірою у найбезглуздіші теорії змов. Непорівнянність потенціалів вимагала діяти нижче порога, який робив би агресію явною, а відтак вимагав би жорсткої відповіді. 

Анексія Криму стала тим, на що Захід не реагувати не міг. Путін вирішив зіграти ва-банк, що, в його випадку, означає постійне підняття ставок, допоки супротивник не програє. А щоб наблизити поразку, необхідно приборкати волю до спротиву, внести сум'яття в його лави. І ось тут було зроблено фатальну помилку. Якщо гра в «доведіть, що іхтамнєти є на Донбасі» спрацьовувала, то публічні докази втручання керованих російськими спецслужбами хакерів у президентську кампанію 2016 року є зайвими. Хочете публічності? Отримаєте її у розслідуванні спеціального радника Роберта Мюллера, який таки розмотає хитро сплетений клубок впливів, грошей та зв'язків команди Дональда Трампа з росіянами. А американське розвідувальне співтовариство не збирається оприлюднювати методи своєї роботи, ступінь знань та джерела інформації. Достатньо лише його вагомого слова.

Власне, тепер уже відомо, що про особисту причетність Путіна до операції «наш/слабкий кандидат у Білому домі» американці дізналися від джерела з його найближчого оточення. Можливо, прізвище цього джерела слід шукати серед некрологів російських можновладців, в яких в останні кілька років раптово ставалися серцеві напади й інші негаразди, не сумісні з життям.

Якби Владімір Путін знав головне правило ідеї невизначеності, згідно з яким для ухвалення рішення слід зосередитися на наслідках, які можеш знати, а не на вірогідності події, ступінь якої знати не можеш, то він дослухався б до попередження Барака Обами і перестав би втручатися в американський демократичний процес… Реакцією на нахабство Кремля стало оголошення в грудні минулого року небажаними персонами 35 російських шпигунів під дипломатичним прикриттям, запровадження санкцій проти ГРУ й ФСБ, а також блокування двох будівель, що належать російській дипломатичній місії. Бажаючи не псувати взаємин із кандидатом-переможцем і досягнути з ним «великої домовленості», яка безперечно включала б і Україну, Владімір Путін вирішив не діяти за принципом взаємності й висилати аналогічну кількість американських дипломатів не став. Виходячи з ірраціонального бажання Дональда Трампа встановити приязні взаємини з Владіміром Путіним, це могло б спрацювати! Натомість включилися вже перевірені неодноразово механізми стримувань і противаг, спроектовані, як бачимо, не лише для унеможливлення узурпації влади зсередини, а й унаслідок зовнішнього втручання. Конгрес США ухвалив (конституційною більшістю обох палат), а президент Трамп був вимушений підписати Закон про санкції проти трьох небезпечних для всього світу режимів — північнокорейського, іранського і російського.

Російська великодержавна логіка не могла не вимагати «адекватної» відповіді. В Москві вирішили зіграти красиво, і в останній день червня висунули вимогу до 1 вересня скоротити граничну чисельність американської місії з 1200 до 455 осіб, тобто до тієї ж кількості дипломатів, що їх має Росія в Сполучених Штатах. І якщо для Кремля це безпрецедентне скорочення було відповіддю на видворення Обамою російських «дипломатів» у грудні, а антиросійський закон лише став приводом, то у Вашингтоні це сприйняли як перший крок ескалації у дипломатичній війні з адміністрацією Трампа. Американці вимушені були позбутися найманих технічних працівників з числа російських громадян і припинити на невизначений термін видачу неімміграційних віз, а імміграційні візи віднині видавати виключно в Москві.

Тепер Вашингтон мав діяти за принципом взаємності. У день прибуття новопризначеного посла РФ, який мав замінити свого попередника, що опинився в епіцентрі скандалу із втручанням Кремля в американські внутрішні справи, росіянам було наказано упродовж 72 годин звільнити будівлю генерального консульства у Сан-Франциско та двох приміщень у Вашингтоні й Нью-Йорку. При цьому американці не стали висилати російських дипломатів, дозволивши перевести їх до інших дипломатичних установ на території країни. Симптоматичною є відповідь російського посла: «Говорячи по-ленінськи, нам не потрібні істеричні пориви». Воістину Ленін живий, бо виліз не лише на комуністичному шабаші в окупованому Сімеїзі, а й у голові кадрового дипломата!

Державний департамент висловив сподівання, що «досягнутий за бажанням Російської Федерації паритет дозволить уникнути подальших дій у відповідь і почати рухатись у бік задекларованих обома президентами цілей — поліпшити відносини між країнами та посилити взаємодію з питань, що становлять обопільний інтерес».

Закриття генконсульства у Сан-Франциско стало болючим ударом для Кремля, і не лише репутаційним. Річ у тім, що на певний час Росія позбудеться можливості вести активну шпигунську діяльність на Тихоокеанському узбережжі через сталу розгалужену і добре відпрацьовану мережу. 

В умовах санкційного тиску Росія як ніколи потребує технологій та розробок, інкубатором яких є Силіконова долина. І хоча відсталий характер російської економіки та феодальна суспільно-політична система не дозволяють упроваджувати вкрадені технології у великому масштабі, що наочно довів проект Сколково, їх потребує російський ОПК. Частка технологій п'ятого укладу в Росії (переважно в ОПК та аерокосмічній промисловості) становить лише 10%, а на четвертий припадає 50, у той час як у США частка шостого укладу становить 5%, п'ятого — 60 і четвертого — лише 20. Фактично американський санкційний зашморг відтворює механізм стримування науково-технологічного розвитку Радянського Союзу та його сателітів, відомий як Координаційний комітет. Його метою було унеможливити потрапляння в соціалістичний табір будь-яких розробок і технологій, що могли б посилити не лише військово-промисловий комплекс ворожого блоку, а й економіку загалом, передусім енергетичну галузь. Щойно розвіється чорний дим від спалених документів над будівлею у Сан-Франциско, американські спецслужби намагатимуться здобути матеріальне підтвердження наявним даним щодо шпигунської діяльності, а також втручання у вибори. Необхідність збільшити щільність співробітників з дипломатичними паспортами у приміщеннях дипустанов, які залишилися, і функціональний перерозподіл, спричинений переміщенням, на певний час дезорганізує роботу резидентури в цілому.

Напевне саме тому російська пропагандистська машина зчинила нечуваний ґвалт. Американців почали звинувачувати у порушенні Віденських конвенцій про дипломатичні і консульські відносини, рейдерстві та інших гріхах. МЗС розмістило фото начебто проведених американськими правоохоронцями обшуків у вашингтонському приміщенні, а також відео на підтвердження того, що співробітники ФБР перебувають у будівлі в Сан-Франциско. Речниця зовнішньополітичного відомства Марія Захарова, відома своїми танцювальними талантами й висловлюваннями, які межують з хамством, навіть заявила, що «не всі американські президенти доходили до кінця свого терміну».

Вочевидь, за істерикою буде нова відповідь Москви, адже ще є простір для навколодипломатичних баталій. На думку Путіна, як випускника правового факультету Ленінградського державного університету, «американська сторона відібрала право на користування нашою власністю. Це є порушенням наших прав. Думаю, нам потрібно звернутися до суду і подивитися, наскільки добре працює хвалена американська судова система». На додачу до цього, він залишив за собою право на подальше скорочення кількості американських дипломатів в РФ, оскільки, росіяни мають лише 300 дипломатів, акредитованих у дипломатичних представництвах у США, а ще 155 працюють у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. У відповідь американці можуть знову скоротити кількість приміщень, що використовуються російською дипмісією, бо навіть із нещодавнім блокуванням майна росіяни мають на кілька приміщень більше. 

Подібне протистояння траплялося і в минулому. Так, 1986 року американці заарештували співробітника постійного представництва СРСР при ООН у зв'язку з діяльністю, не сумісною з дипломатичною (шпигунство). Тиждень по тому Москва відповіла арештом американського журналіста, якого також звинуватила у шпигунстві. Хвиля висилок (американці оголосили persona non grata загалом 55 осіб) призвела до скорочення кількості дипломатичних представників до 251. Москва також заборонила радянським громадянам працювати на американські посольства і консульства. Ситуація змінилася лише після розвалу СРСР, коли американські дипломати стали бажаними персонами, з огляду на партнерський підхід Вашингтона й величезні обсяги допомоги, що їх надавали Сполучені Штати. Втім, про ті часи нинішні росіяни воліють не згадувати, витісняючи природну потребу бути вдячними штучним відчуттям «приниження» у зв'язку із «найбільшою катастрофою сучасності», як охарактеризував Путін розвал Імперії зла.

Схоже, що нинішній стан холодних відносин зберігатиметься доволі довго, бо американці не терпітимуть поведінки, від якої путінський режим не в змозі відмовитися. Хоча, як не крути, у цьому протистоянні росіяни точно (знову) програють. Поправка Джексона—Веніка, яку було ухвалено 1974 року задля обмеження торговельних відносин з країнами, зокрема СРСР, які перешкоджали вільній еміграції та порушували інші права людини, проіснувала аж до 2012 р. Закон про санкції містить набагато більше претензій до РФ, а його скасування залежатиме не лише від усунення Росією причин його ухвалення, а й сприятливої політичної кон'юнктури у Вашингтоні і, можливо, виконання додаткових умов, адже політика — це все ж таки мистецтво можливого.