Година різниці
На годиннику – половина дванадцятої ночі.
На годиннику – половина дванадцятої ночі. В Україні вже завтра. З-за однієї стіни моєї кімнати чутно, як моя молдавська сусідка розмовляє через скайп зі своїм чоловіком. За іншою – голосно, але спокійно похропує сусіда з Грузії. З кухні прямо за моїми дверима долинає мікс з української та польської: комусь таки не тільки не спиться, а ще й хочеться їсти. Як говорилося в одному бородатому анекдоті, і знову здрастуйте.
Виїздом за кордон – на постійне місце проживання, на роботу чи, як у моєму випадку, на навчання – сьогодні нікого не здивуєш. Тим більше, якщо йдеться про Польщу, яка, стверджує відома радянська приказка, і «заграницею»-то повноцінною не є. Тим ще більше, якщо інтернет дає тобі ефект повної присутності вдома: за допомогою комп’ютера можна хоч подивитися наші телевізійні новини (хоча, з іншого боку, навіщо?), хоч порозмовляти з батьками, хоч навіть «вийти» з друзями на пиво.
От і виходить, що, подобається це мені чи ні, а вже півтора місяці я одночасно живу немов у двох країнах, у двох реальностях, звичайно, дуже подібних між собою, та все ж різних – одна відрізняється від іншої немовби на годину, не більше. Проте перетинаються вони часом дуже дивно, щоб не сказати химерно.
Мої університетські професори вважали мене за пророка, коли Юлія Тимошенко отримала сім років ув’язнення, – тобто саме стільки, про скільки я казав їм за день до оголошення вироку. «Та у нас про це вам кожна бабуся біля Печерського суду могла б розказати», - остаточно «добивав» їх я. «Але ж так не може бути!» - повторювали вони. Ну, не знаю. Мені, чесно кажучи, досі не до кінця віриться, що може бути інакше…
Або в інший бік: депутат свіжообраного Сейму, а колись – уславлений футбольний воротар Ян Томашевський, за повідомленнями ЗМІ, нібито колись співпрацював зі структурами місцевого КГБ. Сьогодні у Польщі з її люстраційним законодавством це цілком може обернутися для нього поважними проблемами. Ніби не зрозуміло, що людина, яка ще у кінці 70-х (коли радянським футболістам таке і не снилося) цілковито легально виїхала грати на Захід, у буржуазну Бельгію, а потім підтримала впровадження комуністами воєнного стану, не могла обійтись без певного покровительства «звідти». Ні, щоб просто «понять и простить», - тут цю справу будуть довго розмусолювати, а закінчиться вона все одно нічим, і всі практично впевнені у цьому вже сьогодні.
Ну, але не політикою єдиною живе людина. Тут не розуміють, навіщо відкривати недобудовані стадіони до Євро-2012, якщо їх, як тут, у Польщі, можна спочатку добудувати, а тоді відкрити. Зате мене вводить в захват сама думка про реально існуючу велодоріжку, яка починається в Будапешті, а закінчується, пробігши перед цим через всю Польщу з півдня на північ, на Балтійському узбережжі.
Мама моєї знайомої боїться відпускати її на вихідні до України, бо там же «мафія і бандити». Натомість я слухаю криваві оповідки тутешніх вболівальників зі стажем і вражаюсь тому, якого ступеня може досягти ненависть між фанатами двох футбольних клубів з одного й того самого Кракова.
Тут дивуються, навіщо класти на хліб сало, якщо можна намастити на нього смалець. А я сміюся з того, що картоплю тут варять, печуть, роблять з неї фритки, а от просто смажити на сковороді - «не заведено». Українцям тут заздрять за дешевизну цигарок і горілки, зате не звертають уваги на те, що за східним кордоном набагато дорожчі фрукти…
Але і спільні риси між цими двома реальностями можна знайти у найнесподіваніших місцях. Щойно увійшовши до парламенту, партія «Право і справедливість» Ярослава Качинського розпалася на дві фракції. І не суть важливо, з яких причин найбільша опозиційна сила не змогла триматися купи. Факт у тому, що коли перед виборами політики називають себе однією монолітною командою, яка буде триматися разом «до кінця», то ці слова треба ділити на п’ять – незалежно, українські ці політики чи польські.
Що ще? І поляки, і українці дедалі гірше ходять на вибори, страшенно бояться зганьбитися на домашньому Євро, непокояться через другу хвилю фінансової кризи... Та що вам казати, навіть коменданти гуртожитків в Україні і Польщі як клас мають між собою ну дуууже багато подібного. Я ж кажу вам, різниця між нашими країнами – година, не більше…
А тим часом у Польщі минула дванадцята. З-за однієї моєї стіни вже не чутно румунської, зате за другою – все без змін. Завтра, точніше, вже сьогодні з самого ранку мені їхати через усе місто на пари, і це не додає оптимізму. Адже просинатися рано і досипати в ранкових пробках не подобається нікому – ні українцям, ні полякам. І єдине, що мене зараз втішає, - так це те, що вставати мені на годину пізніше, ніж якби я жив у Києві. Тому – бувайте, ще почуємось…
P.S. Колонка публікується у рамках проекту Святослава Хоменка «Краківські канікули»