Україна – не Білорусь

Нещодавно якісь британські журналісти переплутали Віктора Януковича з Олександром Лукашенком. Перша реакція: гей бо, ловіть їх! Кричущий непрофесіоналізм на марші! Британські журналісти – це так само, як британські вчені, тільки з диктофонами! Ану ж бо, посміємося над ними, тицьнемо їх носом у помилку!

Але за першим поглядом приходить другий, і все стає не так смішно. Погляньмо правді у вічі: найбільша різниця між цими політиками полягає у тому, що один з них носить вуса, а інший – ні. Однак такі деталі з далекої Британії не розгледіти, тому й помилились тамтешні газетярі.

Що ж до решти рис цих правителів – схожість просто вражаюча. Хіба що Янукович у політичному сенсі трошки «молодший» за білоруського колегу. Обидва Президенти – великі друзі свободи слова, опозиції та інших навколодемократичних прибамбасів. Обоє, кажуть, готують у наступники своїх синів: принаймні, це випливає з останніх кадрових рішень Януковича, а у Білорусі взагалі навіть один час популярним був жарт: «- Доколе? – До Коли!». І нічого, що Колі на разі всього сім років – це не заважає йому приймати разом з Бацькою парад до Дня Перемоги чи їздити з ним по дружніх столицях, Бішкеках і Єреванах, як і годиться спадкоємцю.

Обоє, до речі, намагаються політично загравати з Росією (і тут Олександр Григорович, звичайно, міг би багато чого розповісти Вікторові Федоровичу, але він, очевидно, хоче, аби український Президент сам набив свої гулі на лобі). Тому, за великим рахунком, докоряти британських журналістів нам нема чим. І якби якимось чином Лукашенка і Януковича поміняли місцями, то не думаю, аби від цього щось у наших країнах сильно змінилося. Лукашенко би взявся швидко і технічно доводити справи, початі Януковичем, до кінця, - фундамент, зрештою, закладений хороший. Янукович же, потрапивши в крісло білоруського Президента, міг би взятися за будівництво біля своєї нової столиці якого-небудь Межигір’я, а в її центрі – вертолітного майданчика. Відсутність цих речей – це, мабуть, єдине, що докучало б у Мінську Вікторові Федоровичу.

Найбільше, наскільки я розумію, раділа з помилки британських журналістів українська опозиція. От, мовляв, молодці, ген як спритно вказали Януковичу на його місце. Хоча мені здається, що якраз у наших опозиціонерів приводів для бурхливих радощів у цьому випадку обмаль. Бо, признаюсь щиро, я б не дуже здивувався, якби ці самі британські журналісти переплутали дезорієнтовані, обезголовлені, слабкі, розсварені та позбавлені нових ідей білоруську та українську опозиції.

Більше того, дивлячись на білоруську опозицію сьогодні, я дуже легко можу уявити на її місці українську завтра. Знаю, про що говорю, бо не так давно мав нагоду побувати на одному заході, організованому Білоруським домом у Варшаві. Ні, з вигляду все на ньому було чудово, і присутні там білоруські опозиціонери цілком могли б вважати його вдалим. Якби не одне «але». Уявіть собі: на напівконспіративній квартирі товчуться кілька десятків молодих, здорових, сильних, симпатичних білорусів. Розказують свіжі анекдоти про Лукашенка. Діляться інформацією про наступні тематично-опозиційні заходи. Цмулячи пивко, мріють про свою «біло-червоно-білу» Білорусь. Співають вслід за відомим опозиційно настроєним білоруським бардом патріотичних пісень – в основному про гірку долю борців за волю. Все це, зрозуміло, білоруською мовою. І на якусь мить ти немов забуваєш, що відбувається це все в центрі Варшави. Бо в центрі Мінська провести подібний вечір уже давно неможливо.

Мабуть, такою самою атмосфера була на міжвоєнних посиденьках російських білоемігрантів десь у Празі чи в Парижі. Як доносять сучасники тих подій, ці браві офіцери творили собою досить депресивну спільноту. Гіркі романси за склянкою вина або рюмашкою горілки, солодкі фантазії про відновлення монархії, пафосне «Корнет Оболенский, надеть ордена», – учасникам тих маргінальних тусовок все це, напевно, здавалося надзвичайно важливим. Але, як виявилось, було зовсім непомітним і абсолютно неважливим для майбутнього їхньої Вітчизни.

Зазирнемо правді у вічі, наша опозиція уже давно готова до переходу на такі рейки: коли б частина її лідерів професійно філософствувала про боротьбу за волю України на конспіративних квартирах по різних Варшавах, а ще частина – надривно рефлексувала на тему актуальних проблем сьогодення у малявах, які б передавала до Інтернет-ЗМІ за допомогою якихось хитрих трюків з тюрми. Чорт забирай, та я чудово уявляю деяких наших нинішніх великих опозиціонерів у ролі пророків, яким не знайшлося місця на Батьківщині, зате знайшлося – у шенгенській зоні, а актив їхніх політсил на еміграції – у ролі полум’яних критиків режиму і вдячних слухачів якогось заїжджого бородатого виконавця «з Наддніпрянщини», який хриплим голосом співатиме, наприклад, повстанських пісень. Мені здається, що значна частина нашої опозиційної тусовки насправді тільки цього і чекає і наполегливо до цього йде!

Є, втім, одна різниця між Україною та Білоруссю, яку навіть з віддалі у тисячу кілометрів, зможуть побачити британські журналісти. Олександр Григорович, швидше за все, спить добре, бо його народ, за великим рахунком, ніколи не давав йому підстав для того, аби турбуватися про спокійне завтра. За останні півроку білоруський рубль знецінився ледь не втричі – а громадська думка на це ніяк не реагує. Помітивши якусь опозиційну наліпку на стіні мінського будинку, пересічний білорус негайно зірве її, бо це ж непорядок, аби щось несанкціоноване висіло у якомусь неположеному місці, - сам таке бачив. Ні, звичайно, часом люди збираються на щось подібне до опозиційних мітингів. Звичайно, їх розганяє міліція. Мої знайомі білоруси гірко жартують, що при цьому протестувальники втікають від правоохоронців строго по асфальтованих доріжках – бо ж «По газонам ходить запрещается»...

Не хочу образити наших північних сусідів, але на разі уявити, що в подібних ситуаціях так само повелися б українці, я не можу. І страх, який відчуває перед своїм народом Янукович, - це доказ того, що і він це розуміє. Каналізувати гнів дедалі радикальніше настроєних земляків у повалення паркану навколо парламенту, у можливість відставки офірного цапа Азарова чи якихось «непідходящих» губернаторів можна ж лише до пори-до часу. Я дуже сумніваюсь, що наш Президент є великим знавцем історії України, але, думається, що слово «Майдан» він пам’ятає добре. А ще більше сподіваюся, що в його оточенні є хтось, хто міг би розповісти йому, що таке «Коліївщина»...

Так от, повертаючись до наших британських журналістів. Коли вони плутають білоруського та українського Президента, і це не викликає у нас ніяких емоцій, крім усмішки, то ми мали б радіти за те, що наші колеги цілком тверезо оцінюють ситуацію в нашому політикумі. Коли вони переплутають білоруську та українську опозиції, а ми лишень посміхнемось, - це означатиме, що і ми, і вони адекватно уявляємо собі силу, вплив і реальні бажання та можливості «офіційних» противників нашої влади. А от коли вони у якомусь своєму тексті знічев’я назвуть український народ білоруським, а нам не буде чого заперечити, - от тоді бити на сполох буде вже пізно. Але ж нам до такого ще дуже далеко, правда?

P.S. Колонка публікується у рамках проекту Святослава Хоменка «Краківські канікули»