Марек-Член та інші депутати

Днями слухав по місцевому розмовному радіо ефір з… ну, назвемо цього чоловіка літератором. Такий собі благопристойний громадянин, віком десь коло п’ятдесяти, написав книжку про свої роки молодії, які припали приблизно на 70-ті. А належав цей громадянин тоді до субкультури хіпі – у ті часи в Польщі рух «дітей квітів» був дуже популярним. І от описав він свою юність – патли, фєнєчки, рок-н-рол до рана і все решту – у книзі, а тепер ділився тими спогадами з радіослухачами, причому ділився так досить відверто.

«Раніше, - ностальгуючо-експертним тоном промовляв він. – Трава була слабшою, бо зараз туди всяку хімію додають. ЛСД, навпаки, було сильнішим, бо ми вживали просто кристали «кислоти», а сьогодні з’явилися всі ті марки з таблетками». Час від часу головний герой програми обмовлявся: сьогодні, мовляв, він не вживає – тяжко працює на якійсь там роботі, сім’я, діти, всі діла.

Ведучий цієї програми, який, здавалось, не очікував від свого гостя настільки граничної відвертості, в якийсь момент спитав у нього: ви-то, мовляв, влаштували своє життя, от книжки пишете, а у друзів ваших тогочасних, хіпанів патлатих як подальше життя склалося? Явно очікуючи при цьому почути, що переважна частина з них до сьогодні спилася, у кращому разі.

Але яким же було його здивування, коли він почув відповідь: та ні, нічого, колишні хіпі незле собі радять. А один з «наших», колишній перемишльський хіпан Марек Кухцінський, уже другу каденцію поспіль обіймає посаду віце-спікера Сейму.

Ті панове в радіоприймачі гомоніли собі про щось далі, а я занотував це прізвище і негайно взявся перевіряти почуту інформацію. І виявилося, що справді нинішній віце-спікер польського парламенту у 70-х був досить відомою постаттю у неформальному Перемишлі. Ще й посьогодні товариші по бойовій юності згадують Кухцінського по кличках – «Член» або «Пенелопа». «Член» - бо вперше прийшовши до хіпанської тусовки, він із серйозним виразом обличчя заявив, що хоче стати членом їхнього руху, чим дуже розсмішив товариство. Чому «Пенелопа» - сьогодні вже ніхто не пам’ятає. Незважаючи на такі смішні, здавалося б, поганяла, Марек-«Член» користувався повагою товаришів: його дядько жив у Бельгії і час від часу висилав племіннику різні вартісні речі – наприклад, свіжі альбоми Black Sabbath.

Сьогодні пан Кухцінський не заперечує, що юність мав… цікаву. Але – підкреслює – все закінчилось, коли його забрали до війська. Армія, мовляв, вибила всю дур з голови, наставила на путь істинний, який, зрештою, і привів його до вершин польської політики.

Історія Марека Кухцінського неабияк зворушила мене. Уявіть собі: людина приходить у велику політику не з великого бізнесу, не з воровської сходки, не з будинку для прислуги котрогось з партійних лідерів і не з ліжка впливового коханця чи коханки, а (хоч і з проміжними зупинками) з тусовки неформалів. З того середовища, яке найчастіше приділяє політиці рівно стільки уваги, на скільки вона заслуговує, - тобто ніскільки.

Мені чомусь здалося, що колишній хіпан Кухцінський повинен був би дуже добре уявляти собі, як дивляться на політику і політиків пересічні громадяни його країни. Що він мав би краще за інших знати ціну популізму (можу спорити, у 70-х роках Марек «Член» не знав про існування такого слова, однак коли стикався з популізмом з боку своїх тодішніх друзів, то окреслював його словом не дуже цензурним). Мені здалося, що цей пан повинен би бути більш справжнім, ніж більшість його колег, які сьогодні перебувають у владі та опозиції. Він різко став моїм улюбленим польським політиком.

Я подумав, що класно було б, якби у вищих ешелонах української політики нудних «міцних господарників», вічно перспективних комсомольців та народжених на ток-шоу вундеркіндів з пластиковими біографіями розбавили б принаймні кілька вихідців з неформального середовища. Адже людина, яка колись перлася від Black Sabbath, якось вже посприяє тому, щоб за джунглями російської попси в Україні більш-менш сприятливі умови для розвитку отримала й нормальна музика. Людина, яка знає смак «Мівіни» з найдешевшими сосисками, напевно б писала кращі соціальні закони, ніж політики, що хизуються страусовими туфлями та золотими унітазами. Той, хто в юності сповідував принцип «Make love not war», не стане підпорядковувати своє життя максимі «Мало бабок не буває». Якщо колись в обідраному наметі, поставленому на якомусь дикому кримському пляжі, ти ділився з сьогодні зустрітими братами по нещастю останньою цілушкою хліба, то ти, волею випадку опинившись на гребені політичної хвилі, навряд чи залізеш у кишеню до мільйонів своїх співгромадян, спрямувавши у свою сторону котрийсь з бюджетних потоків.

Так я думав, поки не розпитав у своїх більш компетентних знайомих про цього от депутата. І виявилося, що любити його особливо немає за що. Як, втім, і ненавидіти. Марек Кухцінський ¬¬- сказали мені, - це плоть від плоті сучасної польської політики, він фактично нічим не відрізняється від сотень своїх колег, теперішніх і минулих польських депутатів.

У Інтернеті його часом називають «бетоном» партії «Право і справедливість», що мало б означати, що він надзвичайно строго притримується партійної дисципліни і досить суворої ідеології своєї політичної сили. Навряд чи про слідування партійному статутові і виконання рішень політради мріяв Кухцінський у 70-х…

Таблоїд «Супер-експрес» свого часу писав, що керівництво Сейму минулої каденції (і Кухцінський в тому числі) після закінчення повноважень парламенту виписало собі величезні грошові премії без жодного поважного обґрунтування цього кроку. Знайома по українській політиці схема: якщо ти маєш право виписати собі премію, отримати матеріальну винагороду чи скористатися іншими благами за громадський кошт – чому б не зробити цього. Цікаво, до речі, що робили колеги з тими, хто намагався «на ничку» розжитися якимось добром зі спільної складки на перемишльських хіпівських «хатах»?

Словом, з цього прикладу я вчергове зрозумів, що політика сама по собі є плавильним казаном, у якому одного кшталту набирають всі: і злодії, і міліціонери, і шановані бізнесмени, і вчорашні хіпани. Тому, думається, характерного лоску, картинності рухів і легкої затуманеності в очах невдовзі набере навіть перша в історії Польщі депутатка-транссексуалка Анна Гродська, яка потрапила до парламенту півтора місяці тому і сьогодні є, напевно, найбільш чужорідним тілом у здебільшого традиційному, консервативному, такому однорідному Сеймі.

А якщо це стосується польської політики, то що в такому разі говорити про політику українську, де вимоги громадян до депутатів набагато менші, а спокус на видному місці лежить устократ більше, ніж у західних сусідів? Чи допоможе нашій політиці, якщо до неї раптом увійдуть навіть не колишні активні неформали, а хоча б «вихідці з простого народу», «представники соціальних низів» чи трударі «від сохи», яким пощастило «вибитися в люди»?

Я дивлюсь на екс-хіпана Кухцінського, переводжу з нього погляд на ще одного вихідця з депресивного регіону, на цей раз українського, який міг би багато розповісти про те, як воно жити за межею бідності і чого може навчити підлітка вулиця. Я дивлюся, як невміло він захищається від звинувачень у крадіжці величезної державної резиденції, як просто відслідкувати, де, коли, як і скільки вкрадено її новим господарем на облаштування поля для гольфу, клубного будиночку чи вертолітного майданчика, і думаю: ні, хіпани у владі – це таки не вихід. Хай краще просто пишуть книжки.

P.S. Колонка публікується у рамках проекту Святослава Хоменка «Краківські канікули»