Валенса проти Януковича

Про те, що Данута Валенса, дружина першого Президента країни після повалення комуністичного режиму, взялася за написання автобіографічної книжки, було відомо вже досить давно.

Було б справедливо сказати, що від цієї книжки чекали нагромадження банальностей. Зрештою, що такого безмежно цікавого могла розповісти світові тиха і непримітна жінка, ревна католичка, мати вісьмох дітей, яка навіть з Гданська до Варшави вирішила не переїжджати, коли її чоловіка обрали на головний пост у країні? Оповіді про те, як вона забезпечувала своєму чоловікові надійний тил, а він завжди знаходив у ній втіху та розраду від політичної діяльності? Про те, як він її весь час любив, а вона мала силу чекати і таки дочекатися чоловіка додому? Хепі енд, всі плачуть. Ну, ви ж знаєте, як це заведено у політиків.

Але в результаті автобіографія пані Валенсової «Мрії і таємниці», яка нещодавно з’явилася в книгарнях, стала сенсацією. Ніхто не очікував, що ця книга стане настільки пронизливою сповіддю, настільки розпачливим криком цієї жінки, скерованим до тисяч її читачів, проте перш за все – до чоловіка.

Трагедія героїні цієї книги полягає у тому, що в якомусь моменті свого життя вона усвідомлює, що перестала бути найвищою цінністю для чоловіка, захопленого спочатку боротьбою проти комуністичного режиму, потім – великою політикою. Більше того, найвищою цінністю для нього не є і його родина. З сім’ї, яка колись жила душа в душу, родина Валенсів перетворюється на декорацію щасливої родини…

Ось Лех виходить з дому нібито до загсу, зареєструвати щойно народженого другого сина, і… не повертається, бо насправді він йде страйкувати до верфі, на якій працює. Ось Данута – часом сама, часом з шістьома дітьми ¬¬- що кілька тижнів через всю Польщу їздить до табору для інтернованих осіб, куди після оголошення воєнного стану помістили її чоловіка. Лех, знаючи, що його дружина вагітна всьоме, лиш бурчить: «Чого приїхала? Щоб плакати мені тут?»…

Ось Лех навіть не повідомляє їй про своє рішення балотуватися в Президенти – вона дізнається про це від журналістів. Ось на аудієнції з президентською парою папа Іван Павло ІІ розсипається у компліментах Дануті, а Лех перебиває Святішого Отця словами: «Тобто ви вважаєте, що не варто її міняти на молодшу?»…

Сподівання на те, що після поразки на президентських виборах 1995 року Лех зміниться, повернеться до родини, виявились марними. Ночами колишній Президент слухає радіо і читає Інтернет з тим, щоб поділитися новинами з дружиною за сніданком – іншим тем для розмови у них катма. У відповідь на благання Данути спілкуватися з нею частіше… він пропонує почати розмовляти між собою по Скайпу.

В одному зі своїх інтерв’ю вже після виходу книги в друк її авторка каже: «Я б хотіла, щоб Лех прочитав цю книгу. І не злився на мене». Бо, незважаючи на все, найбільшою теперішньою мрією Данути Валенси є повернення її чоловіка до родини, до нормального життя, якого цій родині так бракувало впродовж останніх років…

Зрештою, вихід «Мрій і таємниць», найпевніше, лише починає для родини Валенсів іншу, нову історію, яку Лех і Данута будуть писати самі. Для нас же це – привід задуматись про те, які автобіографічні книги могли б коли-небудь написати українські перші леді.

Бо, думається, твори Людмили Миколаївни Кучми та Катерини Михайлівни Ющенко були б хоч і зовсім різними – далися б взнаки абсолютно різні біографії, життєві та професійні досвіди цих жінок – проте в якійсь мірі подібними. Адже обидві вони були надзвичайно діяльними суспільними та політичними діячками свого часу. Вони мало того, що виконували обов’язкову благочинну програму перших леді, так ще й, за чутками, відігравали надзвичайно важливу роль у політичній діяльності своїх чоловіків. Обидві вони активно формували світогляд своїх чоловіків, а за бажання могли навіть пролобіювати чи заблокувати кадрові призначення найвищого гатунку.

Інша справа - Людмила Олександрівна Янукович, жіноча доля якої виглядає надзвичайно схоже на долю Данути Валенси. Нетипова перша леді, яка відмовилася переїжджати за чоловіком до Києва (не згадуймо про іншу версію – що радники Віктора Федоровича настійливо рекомендували не перевозити її до столиці). Яка не бере участі у протокольних заходах за участю свого чоловіка, глави держави. Яка, судячи з наявних даних, погано почуває себе в ролі публічної особи. Яка, зрештою, подібно до пані Валенсової, теж має досвід очікування чоловіка з місць «не столь отдаленных» (звичайно, причини попадання цих діячів у застінки абсолютно різні, але давайте не зачіпати нічиї болючі мозолі).

Як би виглядала книга авторства Людмили Янукович? Це питання особливо актуальне, зважаючи на те, що у цій родині з літературною діяльністю взагалі-то складається так собі. Чи здивуємося ми, якщо у повісті про складну жіночу долю абзацами цитуватиметься «Червона Атлантида»? З іншого боку, краще вже так, ніж «Убить Юлю», правда?.. Ну, але, знову ж таки, не будемо про сумне.

Почуття, які «накрили» пересічного поляка після знайомства з мемуарами Данути Валенси, складно описати кількома словами. Це і подив з приводу того, що навіть у зразково-показовій президентській родині бувають настільки серйозні непорозуміння, і легкий шок від винесення на люди брудної білизни, і жаль до пані президентової, яка пішла на такий крок, бо, очевидно, не бачила іншого способу порадити з описаними нею проблемами. Готовий сперечатися: якби написати книгу мемуарів вирішила наша перша леді, реакція «маленького українця» відзначалася б зовсім іншими емоціями, у кого б цей твір не був списаний, і що б у ньому не було написано…

І знаєте, чому? Бо родина Валенсів, при всіх можливих застереженнях, є частиною польського суспільства, вона живе його життям, а її проблеми знайомі і зрозумілі кожному полякові. А сім’я Януковичів – це люди з виборчого гасла «Україна для людей». Ця сім’я – навіть не соціальна, а політологічна категорія. Тому для звичайної людини відноситися зі співчуттям до проблем, які всередині такої сім’ї виникають, - це все одно, що плекати почуття до автомобільного карбюратора.

Жорстко, скажете ви? Чим сім’я Валенси відрізняється від родини Януковичів, спитають захисники нинішнього Президента? Я розкажу, чим. Тим, що Валенси живуть у будинку на вулиці Полянки у рідному Гданську. Купили його у 1989 році за гонорари від виданої на Заході книги Леха «Дорога надії». Про роки президентства глави сім’ї їм нагадує хіба що довічна охорона, передбачена законом для колишніх глав держави.

Янукович же продовжує розбудовувати вкрадене у держави «Межигір’я» та мріє про те, щоб Інтернет, в якому зібрано достатньо доказів корупційних оборудок навколо цієї резиденції, згорів к чортовій матері, і важка праця, на яку потрачено стільки бюджетних коштів, не виявилася даремною (у президентському розумінні даремною, звичайно).

Бо джерела прибутків Леха Валенси – це його лекції Нобелівського лауреата, цінник яких відомий – 10 тисяч доларів за один лекційний день. А описавши джерела доходів Віктора Януковича, можна отримати європейську нагороду за найякісніше журналістське антикорупційне розслідування (ЛІНК), і це багато про що говорить.

Бо восьмеро дітей родини Валенс – це, як пише тутешня преса, готовий сюжет для серіалу про молодих людей посткомуністичної Польщі. Лише один син Леха пішов у політику: 35-річний Ярослав сьогодні є депутатом Європарламенту. Зрештою, ораторські таланти проявлялися в ньому ще в дитинстві - щоразу, коли батько брався за пасок, Ярек кричав йому: «Ти лауреат Нобелівської премії миру, а власних дітей будеш бити?» Решта дітей Валенси мають досить пересічні біографії: у цій родині є прикордонник та домогосподарки, аналітик польських спецслужб та випускниця технікуму охорони навколишнього середовища. Двоє синів Леха мали проблеми з законом – «який поляк не любить швидкої їзди?» - але судові процеси над ними були абсолютно відкритими, а умовні терміни, які вони в результаті отримували, пояснюються тим, що в результаті ДТП за їхньої участі ніхто серйозно не постраждав.

Діти ж Януковича можуть стати героями зовсім іншого серіалу. Старшому сину, нагадаємо, стоматологу за освітою, після батькової інавгурації різко «пішла карта» у бізнесі, і сьогодні його без всякого перебільшення називають одним з найбагатших людей нашої країни. Молодший же, схоже, ніяк не може визначитися, що йому більше подобається: бути якимось там народним депутатом чи нищити заповідники на організованих ним же автогонках по бездоріжжю. Втім, злі язики кажуть, що саме Віктора-молодшого Віктор-старший готує у свої наступники.

Зрештою, Дануту Валенсу світ знає, а Польща пам’ятає перш за все як жінку, яка у 1981 році забирала замість свого чоловіка Нобелівську премію миру, і якій стоячи аплодував король Норвегії. А Людмила Янукович назавжди залишиться у нашій (і не тільки нашій) пам’яті людиною, яка на власні очі бачила на Майдані ряди американських валянків, переповідала новини про спалах менінгіту у таборі протестувальників і лише якимось дивом не скуштувала наколотих апельсинів.

Ви відчуваєте близькість до себе цих людей? Ви ототожнюєте себе з ними? Я теж ні.

Тому мені і здається, що, якби комусь раптом захотілося, неважливо, з якою метою, олюднити образ цієї родини, довести нам, що вони – такі самі українці, як ми, що вони мають такі самі проблеми, що ми повинні їх полюбити, ну, або, принаймні, коли прийде час, то не скеровувати у їхній бік вила… то досягти цієї мети не вдасться. Навіть якщо за написання автобіографії першої леді засяде весь творчий колектив, зібраний на Банковій.

P.S. Колонка публікується у рамках проекту Святослава Хоменка «Краківські канікули»