Острів для влади

А ви знаєте, мені здається, я зрозумів, про що йдеться нашій владі. Яку державу вона будує. Точніше, у якій вона вже живе. Як уже сьогодні виглядає омріяна Віктором Януковичем і його сім’єю (у прямому та переносному сенсі) «Україна для людей».

Допомогли мені в цьому двоє соратників нашого Президента, які з проміжком у кілька днів виступили з такими заявами, що після них стало остаточно зрозуміло – ідеальну державу побудовано, а ці двоє – вже є її щасливими мешканцями.

Перший – це губернатор моєї рідної Житомирщини Сергій Рижук, який, і оком не моргнувши, назвав тисячі своїх співгромадян - пасажирів електричок нікчемами. Вибачте, що відволічусь на секунду і відповім Сергієві Миколайовичу його ж тоном, але це, здається, якраз і був той випадок, коли краще йому було б жувати, ніж говорити. Хоча б тому, що таке обличчя і біографія, як у нього (а перші п’ятнадцять років свого трудового шляху він долав дистанцію від головного економіста колгоспу до першого секретаря райкому партії), набагато більше пасують до приміських електропоїздів, аніж до Тойоти Камрі.

Порівняння з мером Лондона Борисом Джонсоном, який їздить на роботу на велосипеді, б’ють Сергія Миколайовича в саме серце. Він-то напевно знає, що цей от самий Джонсон не тільки ровером користується, так ще й гей-паради у своєму місті відвідує. Пильний політик і досвідчений господарник Сергій Рижук розуміє: отак воно все і починається - сьогодні згадаєш молодість, сядеш на «Україну», а завтра вже поруч з цими під… пам’ятником Леніну в центрі Житомира ходу влаштовуєш. Після такого у Києві за руку можуть перестати вітатись. Звичайно, від такої перспективи краще сховатися за дзеркальним склом членовоза. Журналістам же сказати прямо і безапеляційно: «Коня кують, а жаба ногу підставляє!» Історія, мовляв, покаже цим нікчемам, які користуються електричками і велосипедами, хто з нас кінь, а хто жаба.

Автор другого коментаря, який додає нових барв до портрету чинної влади, - це, звичайно ж, Дмитро Табачник. Що йому програма Віктора Януковича, у якій той обіцяв наївним педагогам гідний рівень життя та європейські зарплати? Що йому елементарна тактовність стосовно тисяч вчителів та студентів педагогічних вузів? Дмитро Володимирович відкриває нам очі на гірку правду: вчителі жили погано завжди і всюди. І, принаймні, в Україні – житимуть погано і надалі. Тому дбайливе міністерство освіти попереджає: кожен, хто йде на роботу до школи, добровільно прирікає себе на злидні.

Хотілося б, звичайно, нагадати пану Табачнику, що за західним кордоном рівно те саме, що він говорить про педагогів, кажуть про держслужбовців. Та й в Україні розміри зарплат наших депутатів та міністрів хоч і значно перевищують середні по країні, та все ж не дають цим людям підстав мріяти про дорогі годинники, автомобілі та будинки. Але боюсь, що над цими словами Дмитро Володимирович тільки посміявся б: з чим з чим, а з гумором у нього, наскільки відомо, все гаразд.

Однак, якщо серйозно, то дві ці заяви чудово передають собою ознаки чи то радше симптоми дивної реальності, у якій існує наша влада. Губернатор не хоче мати нічого спільного з нікчемами, які не можуть собі дозволити їздити до Києва на власному автомобілі. Міністр освіти пророкує освітянам вічну бідність. На місці цього міністра ми легко уявляємо будь-якого іншого урядовця: міністр охорони здоров’я, приміром, з повним правом може сказати, що лікарі завжди і всюди були злидарями, а міністр оборони – що у війську збагатіти неможливо. Звичайні люди обурюються. Самі державні мужі не удосужуються пояснити свою точку зору – про вибачення навіть не йдеться. Вони вважають, що це нормально, бо дискутувати тут немає про що. І – головне – нема з ким. Ці злидарі та нікчеми взагалі дякувати найкращому в світі Президентові з його найпрофесійнішим у світі урядом повинні за те, що їм дозволяють їздити у їхніх калічених електричках і ходити до задрипаних шкіл. А найкращий у світі Президент з найпрофесійнішим у світі урядом та найближчими до народу губернаторами можуть спостерігати з висоти політичного Олімпу за тим, чи достатньо низькі поклони б’ють їм плебеї – бо якщо ні, то кара за це повинна бути швидкою і безповоротною.

Саме у такій державі побував герой Джонатана Свіфта Лемюель Гуллівер. Після подорожей до країни ліліпутів та царства гігантів доля закинула його до королівства Бальнібарбі - ідеальної держави для правителів, які почувають себе людьми вищого сорту та не хочуть мати нічого спільного зі своїми підданими.

Уявіть собі Лапуту ¬¬- летючий острів діаметром близько чотирьох миль. На ньому розташована королівська резиденція. Король, не маючи ані найменшої охоти спілкуватися зі своїми громадянами, ба, навіть на очі їх бачити, просто літає туди-сюди над своєю країною разом зі свитою, почетом, палацом – коротше, разом з цілим урядовим містечком. Пролітаючи над черговим містом чи селом, королівські служаки спускають до землі мотузочки, до яких тамтешні жителі прив’язують свої записки у розрахунку на те, що вони таки потраплять на очі Їхній Величності. Звичайно ж, кожне місто та село зобов’язане «допомагати» королю та його чисельній свиті податками, продуктами та вином.

Особливого піклування про себе мешканці Бальнібарбі з боку короля не відчувають, тому час від часу міста цієї країни влаштовують повстання. Придушуються найгарячіші з них дуже жорстко – летючий острів зависає над бунтівним містом, а тоді поволі опускається на нього своїм діамантовим днищем, у прямому сенсі зрівнюючи його з землею. Урятувати міщан від неминучої загибелі можуть лише найближчі співробітники короля – його міністри: їхні статки сконцентровані у континентальних містах, тому вони намагаються запобігти знищенню своїх активів.

Уявляю собі, як би нинішня владна команда хотіла жити на такому летючому острові! Та, власне, готовий сперечатися, переважна більшість людей, котрі ніби як вирішують долю нашої держави, уже давно живуть на своїй Лапуті. Вони без жодних перешкод, заторів чи затримок літають країною – як у прямому сенсі, на вертольоті, так і в переносному, по перекритих дорогах на авто представницького класу. Вони роблять вигляд, що отримують записочки від злидарів та нікчем, яких у рідкісні години виборчої кампанії, ледве стримуючи огиду, називають співгромадянами. Насправді їх цікавить виключно доступ до грошей, які звідти, знизу, потоком течуть нагору, в бік Лапути. З землі не видно, що коїться з тими грошами далі, і… і добре, що не видно.

Лише в одному їхня Лапута відрізняється від Свіфтової. Бо порівнювати прес владної машини, яка могла за лічені хвилини знищити будь-яке джерело спротиву, з можливостями української влади, при всій повазі, не випадає. Порівнювати смиренність мешканців Бальнібарбі, які перед лицем такої загрози могли хіба що сховатися до глибокого погребу та пересидіти лиху годину, з можливостями українців, які вже одного разу показали, що буває, якщо влада забагато собі дозволяє, теж не можна.

Але вони живуть на Лапуті. Вони думають, що задобрити народ можна, просто збільшивши кількість записочок, які нібито передаються нагору. Вони думають, що жодні вила, якими лякають їх звідти, знизу, ці смішні маленькі людці, не дістануть їхнього затишного острівця. Вони думають, що у крайньому разі можна буде пристукнути найактивнішим противникам лапутської влади по тім’ячку діамантовим днищем – і всі решта одразу зрозуміють свою помилку і повернуться до глибоких погребів. Але вони забувають, що навіть у книзі Свіфта одному нескореному місту вдалося продиктувати біснуватому монархові свою волю. Що ж, тим несподіванішим для них буде початок і тим скорішим та, скажімо так, результативнішим стане кінець повстання злидарів та нікчем.