Українська – мова олігархів

Причини підвищеної уваги до мовного питання з боку Партії регіонів і, відповідно, нової влади, у якій вихідці з цієї партії становлять переважну більшість, зрозуміти можна.

З одного боку, провідні українські політсили жодних принципових ідеологічних відмінностей між собою не мають – не в останню чергу, через те, що ідеологій як таких у них немає взагалі. Але відрізнятися чимось одне від одного потрібно – от і знаходяться такі от «жупели» типу мовного, церковного чи історичного питань, якими можна розмахувати і таким чином позначати на барикадах політичного життя межу між «своїми» і «чужими».

Є у регіоналів і ще один, можна сказати, персональний зуб саме на мовне питання. Не секрет, що бурхливе розширення сфери її вживання у публічному просторі – нехай і екстенсивне, часом ірраціональне чи, прямо скажемо, бездумне – відбувалося саме протягом останніх п’яти років президентства Віктора Ющенка. А оскільки «біло-синя» влада позиціонує себе в якості повної протилежності «помаранчевим беспредельщикам», то закономірно, що руйнація всіх здобутків у цій сфері (втім, регіонали, природно, їх такими не вважають) – входить до переліку того, чим потрібно зайнятися, причому негайно. Карфаген, збудований попередниками, має бути зруйновано, і крапка на цьому. Та це й логічно, адже «навести порядок» у мовній сфері видається значно легшим завданням, аніж розгребти багаторічні завали у економіці країни, державних фінансах чи, приміром, реформувати правоохоронні органи.

Здається, все логічно, і калинову та солов’їну від поступової маргіналізації (а в тому, що саме до такого результату призведе урівняння в правах української та російської, сумнівів практично немає) не зможе вберегти ніщо. Однак візьму на себе сміливість спрогнозувати, що мине дуже й дуже мало часу перед тим, як найпершими захисниками української мови стануть самі регіонали. Причому, їхня позиція визначатиметься саме тими політичними протоустановками (чи, простіше кажучи, поняттями), які є визначальними для Партії регіонів зараз, які випливають з її природи партії крупного бізнесу.

Спробую пояснити. Здавна ті угрупування, які в процесі первісного накопичення капіталу здобували контроль над промисловими та іншими активами півдня та сходу України, а згодом політично оформилися у Партію регіонів, переймалися тим, аби якимось чином відрізнятися від своїх конкурентів. Таким атрибутом могло бути будь-що: від татуювання до предмета одягу визначеного кольору чи фасону.

Часто символом належності до «своїх» виступала марка цигарок, які курили твої соратники. Чи не найвідомішим (чи то пак – найрозкрученішим) прикладом такої чи, принаймні, подібної ідентифікації є угрупування «Сейлем», яке, за даними МВС, довгий час діяло в Криму (від марки цигарок Salem). Подейкують, що історія угрупування, яке в якості такого атрибута використовували цигарки Muratti, в одному з міст Донеччини закінчилась менш драматично. Його представники, зрештою, здобули контроль над своїм містом, а один з його лідерів увійшов до числа найбагатших українців.

Так от останні вісті з полів змушують наших крупних бізнесменів-політиків, які ще пам’ятають буремні 90-ті, згадати ті часи. Проте вже в іншому контексті – не містечково-бандитському, а в державно-політичному. Так, нова влада, повернувшись до Росії лицем, дала своїм спонсорам – вітчизняним промисловцям газ за низькою ціною, і віддала взамін частину нашої території для простою нікому не потрібного металобрухту. Угода з багатьох точок зору сумнівна, але ґешефт – ось він, на долоні.

Однак подальша поведінка наших північних братів мала б продемонструвати вітчизняним олігархам, що водити з ними хороводи під берізками ніхто не збирається. Відмова Дмітрія Медведєва запустити українських товаришів на середньоазійський газовий ринок для багатьох стала сигналом про те, що «дружба дружбой, а табачок врозь». Незрозуміла ситуація з продажем «Запоріжсталі» мала б стати холодним душем для Ріната Ахметова персонально плюс приводом задуматись для його колег по олігархічній профспілці.

Медовий місяць українсько-російських стосунків закінчується, і тепер нашим – олігархам, крупним бізнесменам, впливовим політикам, за великим рахунком, немає різниці – пора визначитись, що робити далі. І, маючи достатньо предметне уявлення про почерк Кремля у поведінці з бізнесом, зовсім не виключено, що вони об’єднаються у неформальний союз «своїх» для того, аби не дати «руці Москви» аж занадто збурити більш-менш спокійне життя, до якого всі вони звикли в Україні. А в такому разі їм обов’язково знадобиться своє Muratti.

Адже річ у тому, що експансія Кремля не йтиме лише бізнесовими, суто грошовими каналами – це було б надто примітивно. Уже зараз очевидно, що для максимально комфортного перебування Росії в Україні нашим сусідам потрібен лояльний інформаційний простір, який формуватиме відповідну громадську думку. Їм потрібен гуманітарний простір для того, аби стерти поріг іншості між нашими державами, якого, як вони переконуватимуть маленького українця, не існує взагалі. Але проблема в тому, що хто-хто, а наш бізнес краще від усіх знає, що Україна – це таки не Росія. І саме він – аби вижити – доводитиме це українцям, ставши, по суті, локомотивом нового «незалежництва».

Боротися проти представників братнього народу за допомогою самих грошей – заняття безперспективне. Не вірите – спитайте у Ахметова, який намагається заблокувати продаж «Запоріжсталі» через Лондонський суд. Тому наші олігархи рано чи пізно дійдуть до думки про те, що тримати оборону необхідно на всіх фронтах – і на гуманітарному теж. Тож не дивуймося, якщо саме за їхні гроші в Україні почнуть реалізовуватися масштабні програми підтримки української мови та культури. І – оскільки у нашій державі політика є, за Марксом, надбудовою над економічним чи то пак олігархічним базисом – ці ініціативи отримають належну підтримку у Верховній Раді, в Кабміні та на Банковій. І вже нинішнім колегам Вадима Колесніченка по фракції доведеться реєструвати у апараті парламенту нові законопроекти про мови, а Президент Янукович без тіні сумніву підписуватиме їх, аргументуючи це благодатністю розширення сфери вживання рідної мови для титульної нації…

При цьому зовсім не обов’язково, що чистою українською у побуті чи бодай на камери заговорить той самий Рінат Ахметов чи Ігор Коломойський. Зрештою, кажуть, що деякі з тих, хто ідентифікував себе за допомогою пачок Muratti, тримали в них зовсім інші цигарки, або й не курили взагалі. Можливо, пам’ятаючи при цьому про народне прислів’я: птицю пізнаєш по пір’ю, а людину – по мові…