Назад у майбутнє чи вперед у минуле?
За останні сто днів наша міліція чудово навчилася справлятися з мітингами політичних противників влади
Я б, можливо, і не взявся писати про вчорашню акцію протесту біля Шевченківського РУВС, якби не хвиля захоплених відгуків про неї з боку її учасників. Всім все сподобалося, все було драйвово, ніхто нікого не побив і не «запакував», накричалися вдосталь – значить, все вдалося. У мене ж від цієї акції залишилися дещо інші враження.
Так, атмосфера у юрмі мітингувальників нагадувала про кращі часи «України без Кучми», коли на акції протесту люди приходили не за гроші, а за ідею, а партійні прапори на них були рідкістю. Це – поза всяким сумнівом, добре.
Але про ті ж часи, про ті ж роки нагадувала атмосфера у міліцейських рядах – а вчора під Шевченківський райвідділ правоохоронців нагнали явно забагато, тому пересвідчитися у цьому можна було дуже просто. За останні кілька років у якості журналіста я побував на десятках масових акцій, радикальних і поміркованих, провладних і опозиційних, але вчора я побачив у очах, почув у словах і відчув у діях міліціонерів щось знайоме, але, здавалося, давно забуте. Наша міліція неначе повернулася років на п’ять-сім у минуле, але звичайні громадяни України продовжують жити тут, у державі, в якій переміг Майдан, і зараз, у 2010 році.
Чи можемо ми дорікати рядовим міліціонерам за їхні скляні очі? За демонстративне небажання представлятися на першу вимогу громадянина, з яким вони мають справу? За зловісне «відійди десь подалі, поки що по-доброму прошу», звернене до беззбройних людей, які стоять у кількох метрах від них?
Не думаю. Правоохоронні органи і міліція зокрема – це плоть від плоті і кров від крові нашого суспільства. Тож чому зараз, коли ми констатуємо, як легко українське суспільство, український політикум здали всі більш-менш помітні здобутки Помаранчевої революції, нам дивуватися, що так само стрімко трансформується і наша міліція?
Зрештою, а як ще може змінитися міліція в країні, народ якої на останніх президентських виборах проголосував за Порядок? Тільки так, як ми це спостерігаємо на власні очі зараз.
«При призначенні Могильова і всієї вертикалі його нової команди акцентом був так званий «порядок». «Порядок» означає бездумне виконання будь-якого наказу або навіть усної вказівки. Сьогодні ми це спостерігаємо по всій Україні. Вони пишаються тим, що міліцію знову починають боятися. Вони вважають, що це і є порядок» – наче повторює мої думки у опублікованому сьогодні інтерв’ю Юрій Луценко.
Але чия б корова мичала, а Юр-Віталійовичева б мовчала. Якщо вже він впевнений, що на час його перебування у кріслі глави МВС прийшовся золотий вік української міліції, то краще б не констатував нинішній тривожний стан справ у органах, а розповів би, чому так сталося, що ця сама міліція, яка ще недавно була «з народом!», сьогодні, м’яко кажучи, стоїть збоку від нього. І головне – що з цим робити нам, «маленьким українцям». А оскільки цього ми від нього не чуємо, то й розбиратися доведеться самим.
Один з нечисельних – слава Богу! – політиків, присутніх на вчорашній акції, махнув рукою в сторону кількох сотень маніфестантів, які голосно били пластиковими пляшками об асфальт, скандуючи «Ні поліцейській державі!», і з посмішкою на обличчі промовив: «Це буде наростати, нас буде все більше і більше». Я махнув у інший бік, де кілька десятків «беркутівців» якраз натягали на себе «космонавтські» шоломи: не треба забувати, що наростати буде ще й це.
За останні сто днів наша міліція чудово навчилася справлятися з мітингами політичних противників влади. Вчора – «пристрілялася» до того, аби справитися з будь-якою громадянською протестною акцією.
Адже – сподобалася комусь картинка з-під міліцейського відділку чи ні – але, здається, від учорашнього протесту справа про вбивство Ігоря Індила не просунулася ані на сантиметр. «Сам впав – сам забився – сам убився», – до цього, по суті, зводяться результати трьох внутрішніх розслідувань, проведені МВС щодо цього трагічного випадку.
Міліція звикає до безкарності. До того, що «ексцес виконавця», яким, найпевніше, було вбивство київського студента, може залишитися лише галочкою у райвідділівському журналі оперативних чергувань. До того, що від кількох сотень чоловік мирно налаштованої молоді будівлю того самого райвідділу потрібно охороняти, як золотий запас України. До того, що наказ керівництва виправдає всі можливі дії людей у формі (і з кийками).
На іншій стороні барикад – ми, звичайні люди. Не тільки ті, хто прийшов до Шевченківського райвідділу вчора і хто брав участь у попередній акції. Ще й ті водії, які, незважаючи на заблоковану проїжджу частину вулиці Артема, сигналили учасникам акції, виказуючи свою підтримку. Бабусі та молоді мами з дітьми, які розбирали самвидавні газетки і, прочитавши історію Ігоря Індила, благословляли мітингувальників добрим словом. Ще тисячі і мільйони українців, які не хочуть жити у поліцейській державі.
І не треба підпалювати автомобілі, бити вітрини чи захоплювати парламент. Боротьба між двома Українами уже в розпалі – навіть без цих, здавалося б, обов’язкових атрибутів вуличного протистояння. Виграє у ній той, хто першим остаточно і безповоротно продемонструє суперникові свою тотальну перевагу.
Але поки шальки терезів хитаються, нікому з нас не можна тішитися просто красивою картинкою з вуличних акцій. Потрібно продовжувати лупати сю скалу, адже сьогодні на вагу золота – голос, думка і дія кожного з нас. Через те, що, як виявляється, красиво, помаранчево виграти у поліцейської держави одну війну – замало. Цю перемогу треба підтверджувати щодня. Наприклад, починаючи з сьогодні.
Фото – Валентина Поніят, для «Главкома»