Як Україні не загубитися у близькосхідній завісі

Ранок 28 лютого 2026 року видався надто гарячим навіть для Близького Сходу, де градус напруги ніколи не опускався до комфортного. Поки ми тут аналізуємо чергові зведення з фронту, в Тегерані, Кумі та Ісфахані розквітли «бавовни» зовсім іншого масштабу. Ізраїль разом із США вирішили, що час дипломатичних реверансів та нескінченних розмов про ядерну угоду вичерпано. Превентивний удар, про який так довго говорили в кабінетах Вашингтона та Єрусалима, став реальністю.

Чому це сталося саме зараз? Якщо відкинути пафосні заяви про «знищення жорстокого режиму», то маємо класичну ситуацію, коли вузол простіше розрубати, ніж розплутати. Торішня 12-денна війна в червні показала, що напівзаходи не працюють: іранські ядерні обʼєкти виявилися занадто глибоко під землею, а «бункерні бомби» GBU-57 лише полякали аятол, не зупинивши центрифуги.

Додайте до цього внутрішній котел в самому Ірані – масові протести, де гасла стають дедалі радикальнішими, а обсценна лексика на адресу рахбара звучить уже не в підворіттях, а на університетських площах. Для Трампа це ідеальний момент: режим слабкий зсередини, а зовнішній ворог – ідеальна мішень для демонстрації сили перед виборами до Конгресу.

Але що це значить для нас, крім чергових тривожних заголовків? Україна в цій великій грі знову опинилася в ситуації «сполучених посудин». З одного боку, послаблення Ірану – це прямий удар по військовому потенціалу Росії. Менше іранських ракет та компонентів для «шахедів» – менше проблем у нашому небі. Хоча не варто бути наївними: Москва вже давно навчилася збирати ці «балалайки» самостійно, і критичної залежності від поставок готової продукції з Тегерана вже немає. Проте репутаційний ляпас Кремлю, який знову не зміг захистити свого ключового союзника, – це приємний бонус.

З іншого боку, є кілька «але», від яких стає трохи незатишно. Перше – це нафта. Ринок уже відреагував: 73 долари за барель і це лише початок. Якщо Іран таки наважиться повністю перекрити Ормузьку протоку, через яку тече 20% світової нафти, ціни злетять у космос. А хто у нас головний бенефіціар дорогої нафти? Правильно, Кремль. Високі ціни на Urals – це нові танки та ракети, які полетять не на Тегеран, а на наші міста.

Другий момент – дефіцит ППО. Американські перехоплювачі до систем Patriot – це товар штучний. Військові у Вашингтоні вже шепочуться, що за два дні такої інтенсивної операції США можуть спалити річний запас ракет. А тепер вгадайте, у кого заберуть ці ракети в наступному пакеті допомоги, щоб прикрити бази в Перській затоці? Питання риторичне.

Як ситуація розвиватиметься далі? Трамп любить швидкі перемоги, такий собі «політичний фастфуд». Його ідеальний сценарій – за 4 дні (як обіцяє ізраїльський «12 канал») знищити ключові центри управління, оголосити про перемогу і змусити Іран підписати нову, «найкращу у світі» угоду. Проте Близький Схід – це не те місце, де все йде за планом. Іран уже почав огризатися, атакуючи бази США та використовуючи «москітний флот». Якщо Хаменеї дійсно живий і в безпеці, як кажуть у Тегерані, або якщо його син Моджтаба зможе швидко перехопити кермо за підтримки КВІР, на нас чекає затяжний конфлікт.

Для України це означає, що увага Вашингтона знову розпорошена. Наші переговірники вже скаржаться, що Кушнер і Віткофф переносять зустрічі, бо Близький Схід «горить». Ми ризикуємо піти з перших шпальт, а разом з цим – і з пріоритетів фінансування. Європа теж не в захваті: Макрон і компанія вже збирають Радбез ООН і намагаються дистанціюватися від «ковбойських» методів Трампа.

У підсумку, ми спостерігаємо або початок кінця ісламського режиму, що в перспективі вигідно всім, або початок великої регіональної пожежі, в якій українське питання може просто загубитися в диму від палаючих нафтовишок. Головне для нас зараз – не дати цій близькосхідній завісі закрити огляд на наші власні потреби, бо поки світ дивиться на Тегеран, Росія обовʼязково спробує скористатися моментом.