Хто насправді заважає миру в Україні

Виступаючи на саміті «Щит Америки» в Маямі 7-8 березня, Дональд Трамп знову повернувся до теми війни в Україні. І знову здивував. За його словами, головна перешкода на шляху до миру – це «ненависть між Путіним і Зеленським, найвищого рівня, який він бачив у своєму житті». Ось так – не окупація, не десятки тисяч загиблих, не зруйнована інфраструктура, а просто двоє людей, які один одного не люблять. Простенько.

Давайте розберемо, що відбувається насправді. Протягом останніх тижнів Трамп послідовно зміщує наратив. Буквально кілька днів тому, 5-6 березня, він заявив у коментарі Politico, що саме Зеленський – головна перешкода для мирної угоди, а Путін нібито «готовий до угоди». Прямим текстом: «Зеленський повинен взятися за справу і укласти угоду. У нього немає карт. А зараз їх стало ще менше.» А тепер, на саміті латиноамериканських лідерів, тональність трохи змінилась – винні нібито обидва. «Ненависть». Паритет.

Що тут відбувається з точки зору політичної логіки? Все досить прозоро. Трамп грає відразу на кількох рівнях. По-перше, зводить повномасштабну війну, що вже четвертий рік знищує Україну, до рівня міжособистісного конфлікту. Мовляв, якби ці двоє не сварились – давно б домовились. Це класична спрощувана деконтекстуалізація – коли складну геополітичну реальність із сотнями факторів утискають до побутової метафори. Працює на американську аудиторію, яка і так не надто заглиблюється в деталі.

По-друге, фраза «ми не особливо втрачаємо – нас розділяє океан, я роблю це як послугу Європі» – це ключовий сигнал. Трамп прямо дає зрозуміти, що для США ця війна – не пріоритет національної безпеки, а благодійний проєкт. Це зовсім інша рамка порівняно, скажімо, з позицією адміністрації Байдена, де підтримку України подавали як інвестицію в глобальну архітектуру безпеки. Трамп перетворює це на особисту послугу, за яку можна очікувати подяку та поступливість.

Тим часом реальний стан справ складніший за цю картинку. Спецпосланець Трампа Стів Віткофф 6 березня написав, що «переговори тривають, і в найближчі тижні очікується додатковий прогрес». Він привʼязав це до обміну полоненими за домовленостями, досягнутими під час тристоронніх переговорів у Женеві. Обмін – це добре. Але Віткофф ловко приписав його «лідерству Трампа», хоча обміни йшли і раніше.

Водночас сам Зеленський 5 березня зазначив, що тристоронню зустріч (Україна – США – Росія) перенесли – через ситуацію з Іраном «ще немає необхідних сигналів». Тобто фактично активна фаза переговорів призупинена, а Трамп тим часом публічно тисне саме на Україну. Кажучи, що в Зеленського «немає карт», він формує очікування: мовляв, Україна має погоджуватися на те, що дають, бо торгова позиція слабшає.

А от тепер – найцікавіше. Навіщо Трампу ця «ненависть»? Йому потрібен наратив, який пояснює, чому він – великий майстер угод – досі не завершив цю війну. Адже на початку президентства він обіцяв зробити це за 24 години. Потім – за кілька тижнів. Потім – «скоро». Мине вже понад рік, і пояснювати затримку треба. «Ненависть» – це зручно. Це перекладає відповідальність на обидві сторони і знімає її з Вашингтона. Мовляв, ми намагались, але вони самі не хочуть.

Для України все це означає кілька речей. Перше – тиск з боку США не зменшиться, а наростатиме. Трампова логіка «послуги Європі» передбачає, що хтось має бути «вдячним» і «гнучким». Друге – публічний наратив про «паритет ненависті» насправді працює проти України, бо зрівнює агресора і жертву. Коли країну, яку бомблять щоночі, ставлять на одну дошку з тим, хто бомбить, – це не обʼєктивність, а маніпуляція. Третє – переговори реально тривають, і обмін полоненими це підтверджує. Але формат і зміст цих переговорів залишаються непублічними, і саме в цій тіні Трамп вибудовує свій публічний тиск.

Варто також відзначити, що Віткофф раніше сам казав: мирної угоди не може бути, «доки український народ не буде твердо переконаний, що це ніколи не повториться». Цілком розумна теза. Але вона якось не стикується з тим, що його бос публічно каже Зеленському «бери що дають, карт у тебе немає».

Загалом ситуація нагадує класичну формулу: тиснути на того, хто піддається тиску, бо з тим, хто не піддається (Путін), – складніше. Росія продовжує воювати, Україна продовжує чинити опір, а Трамп – продовжує говорити, що все вирішиться «найближчими тижнями». Ми цю фразу чуємо вже рік. Подивимося, чи цей тиждень буде інакшим.