Трамп сказав лише одну фразу. Але вона може змінити хід війни в Україні

Дональд Трамп нарешті знайшов формулу миру, від якої не відмовився б жоден ріелтор: нехай сторони домовляються самі, а він візьме комісію за те, що звів їх за одним столом. На пресконференції його запитали, чи чекає він першого кроку від Зеленського і Путіна, перш ніж США підключаться до перемовин. Відповідь: «Я не проти. Нехай вони цим займаються. Саме я привів їх до цієї позиції». Тобто наддержава, яка десятиліттями вибудовувала образ головного арбітра світу, тепер пропонує сторонам розібратися без неї – і записує це собі в актив.

Тепер про те, що означає фраза «нехай розбираються самі», коли її вимовляє президент США. Це не нейтралітет. Нейтралітет – це коли в тебе немає інтересу. А коли інтерес є, але ти демонстративно відходиш убік, це називається інакше: ти або не можеш вплинути на результат, або не хочеш брати за нього відповідальність. І перше, і друге для наддержави – діагноз.

Байден, попри весь набір своїх слабкостей, одну річ розумів добре. Слабкість США за його каденції нікуди не поділася – але він принаймні вмів її прикривати і чітко стояв на одному боці. Бо є стара істина політичного піару: наддержава виглядає сильною, коли допомагає умовному Давиду встояти проти Голіафа. І виглядає жалюгідно, коли підігрує Голіафу – тим паче такому, який за всю історію жодного разу не виграв красиво й щоразу десь спотикається.

А Голіаф у цій історії саме такий. Поки Трамп розповідає, що «фінал близько» і що він усіх «привів до цієї позиції», другий учасник його уявної угоди – Путін – публічно повідомляє, що «не бачить сенсу» зустрічатися із Зеленським. Ба більше, ставить умову в дусі «хай приїжджає до Москви» і навіть знаходить час пояснити, що головне не вік, а працездатність, – тобто згадка про роки його таки зачепила. Людина, яку Трамп тримає за рівноцінного партнера по угоді, за стіл сідати не хоче й робить це підкреслено.

І ось тут найсмачніше. Москва, заради якої, здавалося б, усе й затівалося, теж незадоволена Трампом. Лавров образився: мовляв, «війна Байдена стала війною Трампа». Логіка проста – у Кремлі щиро вірили, що Трамп прийде й допоможе дотиснути Україну до капітуляції. Не допоміг. І тепер скривджені всі одразу: союзники не розуміють, на чиєму боці Вашингтон, а противник ображений, що Вашингтон недостатньо на його боці. Рідкісне досягнення – виглядати слабким для всіх водночас.

На цьому тлі дивно контрастує той, у кого наддержавних ресурсів немає зовсім. Поки Трамп відходить убік, а Путін відмовляється від стільця, Зеленський діє. Опублікував відкритого листа, запропонував припинення вогню за принципом «стоїмо, де стоїмо», виклав ідею обміну «всіх на всіх» і фактично перевів усю історію на особистий рівень – туди, де Путіну незатишно. Саме український президент, а не американський, нав'язав темп: змусив Кремль публічно відповідати й публічно ж відмовлятися, тобто власноруч розписуватися в тому, що жодного миру він насправді не хоче.

Зеленський, до речі, активізувався не випадково саме тепер. Увага США прикута до Ірану й Ормузької протоки, і Київ прочитав це правильно: краще самому задавати порядок денний, ніж чекати, поки про тебе згадають у проміжку між чужими кризами.

Що з цього випливає для України – буденно і без ілюзій. Арбітра, який формує результат, на полі більше немає: він зійшов з нього, прихопивши собі звання миротворця. Лишається розраховувати на дві речі – на ситуацію на фронті, де Росія, попри весь тиск, цьогоріч так і не наблизилася до тієї «красивої перемоги», якою лякала, і на власну дипломатичну ініціативу, що тримає противника в обороні. Парадокс у тім, що поки наддержава демонстративно вмиває руки, умови диктує не той, у кого більше сили, а той, хто не перестає діяти. Поки що це краще вдається Києву, ніж Вашингтону.