Україна між трьома центрами сили: яку стратегію обрати?

Знаєте, ми часто звикли сприймати нашу зовнішню політику крізь спрощену призму «друзі проти ворогів». Але якщо ми подивимося на карту 2026 року тверезо, то побачимо, що світ остаточно перестав бути двомірним. Україна сьогодні опинилася в центрі дуже складної геометрії, де кути трикутника – це Вашингтон, Брюссель і Пекін. Кожен із цих центрів сили бачить нас по-своєму, і ці бачення часто суперечать одне одному.

Давайте почнемо з Вашингтона. Другий термін Дональда Трампа остаточно закрив сторінку «світу, заснованого на правилах». США не просто вийшли з цієї гри – вони долучилися до руйнування старого ладу, бо більше не бачать у ньому цінності для своїх національних інтересів. Епоха «підтримки стільки, скільки буде потрібно» змінилася жорстким транзакційним підходом.

Сьогодні американський реалізм каже нам: ми дамо вам зброю, але ви маєте стати частиною архітектури безпеки, яка не обтяжує бюджет США. Ба більше, Вашингтон відкрито закликає до створення «сильної Європи», але під «силою» вони мають на увазі не геополітичну міць Брюсселя, а ідеологічну відповідність. Для них «сильна» Європа – це та, що сповідує консервативні цінності, жорстко бореться з міграцією та поділяє внутрішньополітичний порядок денний республіканців.

У цій грі ставлення США до Росії та України визначається прагненням реалізувати так званого «зворотного Кіссінджера» – відвернути Москву від Пекіна. Саме цим пояснюється часом незбагненно м’яка позиція Вашингтона щодо РФ. Ми для них – інструмент стримування, який має бути рентабельним і не заважати великій угоді з відриву Росії від Китаю. Це болючий, але необхідний для розуміння факт.

З іншого боку – Європа, яка перебуває у стані болісного переосмислення. Брюссель затиснутий між страхом дестабілізації та неготовністю до справжньої стратегічної автономії. Ми маємо чесно говорити європейцям: Україна сьогодні – це ваш щит. Саме ми даємо Парижу, Берліну та Варшаві час на переозброєння та здобуття тієї самої автономії. Підтримка нас – це не благодійність і не викидання коштів на вітер. Це найдешевша інвестиція у їхню власну безпеку, адже стикнутися з Росією сам на сам для них буде на порядок дорожче і трагічніше.

І тут з’являється третя сила – Китай, який більше не грає у «нейтралітет». Пекін розглядає нас як важіль тиску на Росію та Захід одночасно. Це створює неймовірно вузький коридор для маневру. Що це означає для нас? Те, що безпека України тепер залежить від нашого вміння балансувати між цими гігантами.

Виходячи з цього, я пропоную три базові принципи, які мають лягти в основу нашої зовнішньої політики. По-перше – це принцип граничної транзакційності. Жодних очікувань на «цінності», лише мова конкретних інтересів і вигод. По-друге – суб’єктність через незамінність. Ми маємо пропонувати такі рішення, без яких неможлива безпека жодного з гравців. І по-третє – багатовекторна стійкість. Ми не можемо дозволити собі розкоші бути лише «антиРосією», ми маємо стати самостійним вузлом у мережі зв’язків між Європою, США та Азією. Лише так ми перестанемо бути об’єктом, який ділять, і станемо гравцем, з яким домовляються.

Ми маємо бути корисними всім трьом центрам сили, не стаючи васалом жодного. Це і є сучасний політичний реалізм: перетворити свою вразливість на геополітичну ренту, яку світ змушений нам сплачувати.