Україна повертається на Південний Кавказ
Що означає візит Зеленського до Вірменії
24 роки. Стільки минуло з останнього візиту президента України до Вірменії.
Ця цифра варта окремої паузи. 24 роки – це майже вся історія незалежної Вірменії як держави, з якою Україна підтримує дипломатичні відносини. Ціле покоління українських і вірменських політиків, бізнесменів, експертів виросло без жодного візиту президента однієї країни в іншу.
Ціла географічна область – Південний Кавказ – десятиліттями випадала з фокуса української зовнішньої політики. Не тому, що ми її не цінували, а тому, що нам у певному сенсі було не до неї. І тому, що цей регіон сприймався як зона російського домінування, де українська присутність неминуче читалася б як виклик Москві.
6 травня Зеленський був у Єревані. Зустрівся з Пашиняном, підтримав вірменський проєвропейський дрейф, запропонував відновити роботу спільної міжурядової комісії, заговорив про відновлення економічного партнерства. Це не церемоніальний візит – це робочий захід із конкретним порядком денним.
І тут виникає сюжет, на який варто подивитися ширше. Південний Кавказ останніми роками переживає тектонічні зрушення. Карабах, війна, переговори, російська втрата позицій, активізація Туреччини й Заходу. Вірменія, яка історично була найближчим до Москви учасником регіону, шукає нові опори. ЄС висилає моніторингову місію. Європейські столиці посилюють контакти. Ніша звільняється – і Україна туди заходить.
Це не «забавка престижу». Це довгострокова інвестиція в регіональну субʼєктність. Україна, яка в 2014-му була здебільшого реципієнтом міжнародної політики, поступово стає її учасником у все ширшому контурі. Спочатку східноєвропейська субʼєктність – Польща, Балтія. Потім центральноєвропейська – Чехія, Словаччина. Потім скандинавська – Норвегія, Фінляндія, NB8. Потім середземноморська – Мелоні, південноєвропейські саміти. Тепер південнокавказька – Єреван.
Кожен такий крок – окремо – здається малою подією. У сумі – формується нова дипломатична географія, у якій Україна перестає бути виключно «східноєвропейською» країною і починає працювати як гравець ширшого радіуса. Це той самий процес, який Польща пройшла за двадцять років після 1990-го – від реципієнта стабільності до її експортера. Україна йде швидше, бо інакше не може.
І окремий нюанс: Вірменія – країна, яка тривалий час перебувала в російському військовому й політичному гравітаційному полі. Сьогодні вона рухається до Європи. Наша підтримка цього руху – це не лише солідарність із вірменським вибором. Це ще й конкретний внесок у переформатування регіону, де Росія століттями вибудовувала своє домінування.
Кожна країна, яка виходить з-під цього домінування, – наш стратегічний партнер. Вірменія цей вибір робить – Україна її в цьому виборі підтримує.
24 роки – це довго. Але дороги, які важливі, не вимірюються тим, скільки їх не було. Вони вимірюються тим, що їх нарешті відкрито.