Переговори Лукашенка з Трампом: на що слід звернути увагу Україні

Вилучення білоруських калійних активів із санкційних списків (до сьогодні діяв режим General License) є дуже важливим кроком.
Коротко по пунктах. Білорусь і РФ експортують по 8–10 млн тонн хлористого калію на рік. Разом це становить від 35 до 40 % світового ринку. Але при цьому держави конкурують, маючи одних і тих самих покупців.

У Білорусі на 2021 рік планувався запуск двох нових активів: Петриковський ГЗК і Славкалій. Перший – частина «Білоруськалія», другий – актив Гуцерієва, який будувався за китайський кредит. Кожен з них – це +2..2,5 млн тонн. Тобто у 2021 році Білорусь могла наростити виробництво (і пропозицію на світовому ринку) на 40-45% від своїх обсягів. Це б вдарило по основному конкуренту.

Саме тому в 2020-му на тлі протестів проти Лукашенка досить часто в обговореннях звучало прізвище Мазепіна – на той момент співвласника російського «Уралхім» як основного зацікавленого у розвитку ситуації в масові протести з жорстким подальшим сценарієм. Сам Мазепін, до речі, «раптово» у 2021 році в інтерв’ю порушував теми Білорусі та стверджував, «що він жодним чином не був залучений до процесів».

Але суть в іншому. Білоруська калійка потрапляє під санкції. І втрачає логістику до портів, окрім російських. Пікантність ситуації полягає в тому, що в 2022 році «Уралхім» теж потрапив під санкції, але ненадовго – в рамках «зернової угоди» було укладено не 2 договори щодо зерна. Були ще зміни в General License 6, які вивели з-під американських санкцій усі (!) російські добрива.

У результаті РФ восени 2022 року знімала надприбутки і компенсувала просідання з експорту нафти (перший удар завжди чутливий – ще немає механізмів обходу). Компенсувала, до речі, успішно: якщо в березні на Ванкуверській біржі ціна тонни «калійки» на умовах FOB становила близько 240 доларів, то в серпні – 1270...

Далі були спроби поглинання переговорів про поглинання Уралхімом «Білоруськалія», але рятівником ситуації виступив Китай. Який весь 2023 рік нарощував імпорт саме з Білорусі, причому купував більше, ніж з РФ, і за вищими цінами. Далі була синусоїда, зокрема вбивання розуму в голову Лукашенку, коли той загрався і намагався «кинути» китайських партнерів. Але це тема іншого допису.

Проте до 2024 року було запущено Петриківський ГЗК. І білоруська влада викупила у Гуцерієва «Славкалій», надавши олігарху навіть кошти для погашення залишків кредиту китайській стороні. «Славкалій» став «Недра Ніжин». Але залишився самостійним (Петриківський ГЗК – частина «Білоруськалія»). Тобто актив готувався до продажу.

Повертаємося до Трампа. США імпортують з Канади... 2,5 млн тонн. Те, що можуть виробляти Петриківський ГЗК або «Недра Ніжин». Калійні добрива внесені до переліку стратегічних мінералів. США конфліктують з Канадою (до речі, спроби встановити високі тарифи на калій провалилися – американські фермери повстали). Далі, думаю, ситуація зрозуміла – Штатам потрібен калій. Білорусі потрібен експорт.

Але крім цього є ще один, ширший аспект. Під час свого першого терміну Трамп проводив політику розвитку відносин із Білоруссю. Суть її полягала в тому, щоб розширювати простір для маневру Мінська і, якщо той реагує, надавати нові можливості. При цьому для Трампа ключовим є вплив Китаю, а не Росії на Білорусь. Тобто в розумінні політики до 2021 року (перший термін), не маючи можливості «заборонити» Мінську працювати з Пекіном, Вашингтон був готовий і хотів увійти як ще одна зовнішня сила впливу.

А це означає, що комусь із зовнішніх партнерів Лукашенка довелося б поступитися місцем. На початковому етапі цей хтось – Путін. Просто тому, що не маючи стартових позицій у країні, Штатам було б складно відразу тиснути на китайські інтереси. Отже, «стартові позиції» або фундамент присутності могли бути вибудувані частково за рахунок заміни Росії.

Ще один важливий аспект – «чорний хід» для білоруської влади в оточенні Трампа – родина Кушнерів. Це білоруські євреї, які пережили Другу світову війну (деякі представники родини навіть воювали в партизанських загонах у Новогрудському районі). Таким чином, підхід Трампа у 2025-му (і 2026-му як продовження), те, що на поверхні – калійні добрива. Отримати вплив, у перспективі, активи в галузі. Це важливо і для Лукашенка – постійне джерело зовнішньоторговельних надходжень. Причому там, де ти впливаєш на світові ціни. Тому торг за них важливий. Але поки це перші етапи.

Наступний етап – транзит до портів. Тут, з огляду на проблему «європейської колії», вибір невеликий: Литва (де Білорусь мала частку в порту Клайпеди), Україна (після заморожування війни), Латвія. На початковому етапі США говоритимуть лише про добрива. Але далі – взагалі про транзит.

Транзит загалом є надзвичайно важливим з точки зору зменшення впливу РФ – неможливо говорити навіть про теоретичний дрейф, доки експортні потоки (логістику та порти) практично повністю контролює Путін. А Росія після 2022 року досягла успіху в «арменізації» Білорусі. Москва зробила те, що 20 років тому зробила з Вірменією – втягнула в конфлікти з усіма сусідами і залишилася єдиним «вікном у світ». Що було основною проблемою Єревана. З іншого боку, ми сьогодні бачимо, як розблокування логістики різко змінює тональність вірменської політики.

Тому транзит важливий. А далі – спроби США втягнути Мінськ у низку своїх політичних проєктів у регіоні. І тут уже є як позитивні для сусідів моменти (збільшення самостійності під американською парасолькою), так і негативні – Трамп не збирається конфліктувати з Москвою. Проявом такого підходу є втягування Лукашенка до «Ради миру». І якщо ця структура буде залучена, наприклад, до економічних процесів у регіоні після заморожування російсько-української війни, то Лукашенко може вкотре «пропетляти», а США отримають хорошу і частково (!) керовану прокладку для торгівлі російськими товарами з країнами, які з РФ безпосередньо торгувати не хочуть.

Саме тому – щоб не стати заручниками американських підходів – Польща розпочала власний переговорний процес, до речі, залучивши до нього Китай. І поки що це вдається. Литва теж намагалася, і, як і Польща, йшла шляхом підвищення ставок. Але поки що успіху тут менше. З іншого боку, він, ймовірно, буде. Як і певна «плата» від Штатів за відновлення транзиту в майбутньому.

Україна підняла ставки. І це правильно. Питання в іншому – які реальні цілі Київ ставитиме на найближчі роки. Тому 2026 рік – період, коли необхідна власна політика щодо Білорусі. Точніше – формулювання досяжних цілей на 4–5 років. І умов щодо режиму – те, що можна вибити.

Треба розуміти, що якщо мирний процес відбуватиметься під кураторством лише США, тема Білорусі буде порушена американцями. І буде тиск з їхнього боку. Якщо формат мирного процесу переформатується і до нового року буде група посередників за участю США, ЄС та КНР, тема Білорусі теж буде порушена. Американцями та китайцями.

Питання в тому, чи буде український трек. І які цілі для такого треку сформулює Україна. Повторю – 2026 рік. Або, якщо пізніше, то лише роль об’єкта.