Шість місяців війни: чому Трамп тисне на Україну замість Росії
На тлі підготовки до можливого загострення з Іраном США можуть потребувати більше ракет для ППО, а Трамп – домовленості, яку можна представити як перемогу до проміжних виборів. Чому Київ має домагатися зміни формату переговорів і чому навіть оптимістичний сценарій не обіцяє швидкого завершення війни
Отже, президент США своїми заявами пішов в атаку на Зеленського. Причина – небажання йти на поступки Росії та дотримуватися того, що американський президент у своєму стилі міг би назвати «новим прекрасним планом», який полягає в поступках Росії в надії, що Путін стане «м'якшим». Позиція Зеленського логічна.
Цей сценарій, на жаль, можна було передбачити за умови збереження нинішньої рамки переговорів (за американського посередництва). Принаймні в грудні 2025 року, презентуючи політичний прогноз на 2026 рік, я вказував на можливість виходу на замороження війни з певними домовленостями (тобто зафіксованими у вигляді комплексу угод) у разі трансформації рамок обговорення. Якщо ні – нескінченний цикл спроб США та РФ домовитися й вийти з таким баченням на Україну. Відео презентації прогнозу, до речі, у першому коментарі.
А схема – це початковий цикл 2026 року, до якого ми сьогодні повернулися. З єдиною різницею: замість спроб тиску на РФ (хоча такий арсенал у Трампа є) президент США вирішив зіграти в співпрацю.
Останній етап здається абсурдним, особливо на тлі майбутніх проміжних виборів і слабких позицій республіканців. Можна було б говорити про те, що Трамп збожеволів. Але згадаймо, за що його найбільше критикують у зовнішній політиці? Крім слабкої позиції щодо КНР? Правильно, Іран. І тут у Трампа є варіанти: або спробувати піти на масштабні поступки Тегерану, що не гарантуватиме зростання його рейтингу та рейтингів республіканців, або все ж спробувати напередодні виборів «продемонструвати силу» – завдати максимально потужного удару по Ісламській Республіці. А на завершення цього піти на контакт і домовитися про «припинення атак». Це можна буде представити американській публіці як остаточне розв'язання іранської проблеми. Ба більше, така «угода» (як це вже було раніше щонайменше двічі) може містити пункт про відкриття Ормузької протоки. Те, що її буде порушено за кілька днів або тижнів, не матиме значення, якщо вибори відбудуться в період «красивої угоди». А в тому, що її порушать, можна не сумніватися. Іран розраховуватиме вийти на нормальну угоду й підвищуватиме ставки. А в США є чудовий партнер у вигляді Ізраїлю, який може зірвати угоду (як це вже було з атаками на Ліван). Питання лише в тому, чи погодиться Нетаньягу почекати пару тижнів, поки відбудуться американські вибори.
До чого тут Україна? Для війни потрібна зброя. З огляду на ракетну програму Ірану необхідні боєприпаси для комплексів ППО. Арсенали виснажилися. Україна (точніше, європейські країни в інтересах України) подали досить велику кількість заявок на закупівлю таких боєприпасів. Тобто виробництво нових фактично повністю працювало б на потреби українських контактів. Так само, як і накопичені влітку 2026 року протиракети. Але вони потрібні в іншому місці.
Крім того, ескалація з Іраном = новий стрибок цін на нафту й пальне. Цілком логічно заздалегідь передбачити компенсатор. Ним може стати виведення з-під санкцій не лише російського дизеля, а й російського експорту нафти (як це вже було навесні). Тільки діяти потрібно заздалегідь.
Далі – пропозиція (точніше, вимога до України) просто припинити атаки на російську нафтову галузь. Без будь-яких зобов'язань РФ. Тому що потрібна нафта. Передбачувана відмова Зеленського після серії російських атак. І проблему з боєприпасами для Близького Сходу вирішено. Точніше, якщо вірити пресі, їх туди вже кілька днів активно перекидають.
Таким чином, Путін отримує час. Трамп сподівається перемогти в «маленькій прекрасній переможній війні». Для України критично важливою є підтримка партнерів. І тут треба зазначити, що держави ЄС виявилися частково готовими до таких сюрпризів: вона триває.
Далі – те, про що я писав у попередніх дописах. Завдання МЗС України – підготуватися до зміни переговорних рамок. Зрештою, можна взяти концепцію «самітів миру», але замість обговорення нереалізованих планів зосередитися на формуванні групи посередників. За участю не лише держав ЄС, а й країн, від яких залежить РФ. Це потребуватиме часу.
Тому найближчі півтора місяця будуть вкрай складними.
Наступне вікно для поліпшення ситуації (але не для замороження війни як факту) – зустріч Трампа й Сі на саміті АТЕС. Після неї може бути досягнуто домовленості про створення нових переговорних рамок.
Але реалізація навіть оптимістичного сценарію (і це я зазначив на схемі) означає ще шість місяців війни. Відлік можна вести від сьогоднішньої дати.