Український феномен - відмова від політики знакових постатей правого флангу
Нічого гарного у тому, що Ярош і Білецький свідомо усунулися від політики, я не бачу. Політика, як і природа, не терпить пустоти
Коротше, це якийсь дивовижний український феномен, ця відмова від політики знакових постатей правого флангу. Національно-патріотичні сили під час війни стороняться політичної боротьби – попри те, що війна гібридна і ведеться значною мірою саме політичними методами.
Це дуже важливий момент – що присутність у парламенті та інших державно-медійних майданчиках конче необхідна, щоб держава встояла під натиском гібридної атаки ворога.
Мусять звучати глашатаї тих, хто першими пішов на фронт, власним прикладом показав, як треба битися за країну, і тим самим запалив серця інших своїх співвітчизників, надихнув на великі подвиги. Цей дух, дух непримиренної боротьби за своє право, мусить промовляти з трибун!
І ганебно, що трибуни захоплено генетичними пристосуванцями, а військову славу, гордість за воїнів монополізували придворні лизоблюди.
Тому нічого гарного у тому, що Ярош і Білецький свідомо усунулися від політики (сподіваюся, тимчасово), я не бачу. Політика, як і природа, не терпить пустоти.
ЗМІ – це як великий концертний зал, хто і що там звучить – такі почуття та думки у слухача, котрий –табула раса. Не звучиш ти – звучить твій опонент. Не звучить мужність – звучатиме боягузтво.
На персональному рівні я їх прекрасно розумію. Але пояснення – не виправдання.
Є багато варіантів, якщо не хочеш фіксувати поганий результат або маєш інші мотивації. Тягнибок висунув Кошулинського. Можна було б висунути Олега Петренка. Цілком достойна кандидатура, між іншим, один із найкращих депутатів в парламенті.
Це, як мінімум, шанс розказати про десятки тисяч активістів по усій країні, котрі щоденно зайняті прекрасними справами – про які не надто кричать ЗМІ, котрі тонуть у гущавині соцмереж.
Думаю, принаймні наявність по-справжньому поважних людей серед кандидатів буде давати виборцю надію і руйнувати зневіру. Натомість бойкот найпопулярніших політичних процесів правими – це одна з причин суспільної фрустрації, за якою маячить поразка усієї держави. В той момент, коли така велика потреба у хоч маленькому прикладі героїзму еліти – представники справжньої еліти ідуть в медійну тінь.
Не треба боятися парламенту. Треба бути сильними – бо конкуренти сильні і йдуть через парламент, через АП і кабмін, і ще як завгодно. Отож, чому по-справжньому сміливі люди мусять діяти так, ніби вони бояться загубитися серед інших?
Треба перестати копіювати тих, кого зневажливо таврують «лібералами» - перестати гратися у політичні комбінації та технології. Люди сумують за прямотою і чесністю, за рішучістю і відвертістю. Результати правих, котрих опоненти намагаються таврувати популістами, є очевидними по усій Європі, США та Канаді. Кому, як не правим притаманні ці якості?