Хто перемагає у війні? Чому це недоречно питати зараз

Коли вітчизняні коментатори роздають оцінки в стилі «Покровськ буде втрачений за кілька тижнів» або взагалі «Путін отримає Покровськ» на день народження, то так ми примудряємось віддавати ворогу морально-психологічну перевагу.

І на цьому тлі не зовсім зрозуміло, чому подібні наративи називають «російськими», бо ми тут і без росіян прекрасно справляємось в генеруванні таких речей.

Коли мова про стратегічну оцінку подій на Сході, то нам нарешті треба виходити за рамки концепції Едварта Люттвака про те, що «Росія та Україна ведуть війну 19 сторіччя, де результат війни визначається перебігом генеральної битви».

А то у нас якось виходить так, що бої за будь-який населений пункт на Сході сприймаються як Берлін-45, де ми в ролі вермахту, хоча до цього м’яко кажучи ще дуже далеко.

Якщо відповідати на спекулятивне питання «хто перемагає, Росія чи Україна», то картина насправді є такою – обидві сторони зараз не перемагають, тому що в обох сторін нема чіткого розуміння, що є Перемога.

Що у росіян є проблема нарешті сформулювати «цели СВО», що у нас уже навіть про «кордони 91-го року» як критерій перемоги над росіянами уже не говорять.

Що уже передбачає затяжний характер бойовий дій тривалістю ще на кілька років

Можна відштовхнутись від того, що є два тлумачення по визначенню мети війни по Клаузевіцу – або справді «світ кращий за довоєнний», або ж «умови дотримання миру кращі, аніж до війни».

Особливо якщо виходити із другого визначення, то 5-10% від необхідного Україна уже має – наприклад досвід успішних наступальних дій на території противника, або ж успішна анігіляція потужності Чорноморського флоту як оперативно-стратегічного угрупування, котре мало безумовну перевагу.

Але якщо подумати об’єктивно, то в плані визначення картини хоча би «світ кращий за довоєнний» нам ще доведеться проробити роботу за принципом «Парето-ефективності», де 80% зусиль підуть на 20% результату.

Коли мова про різні візії майбутнього, то краще не захоплюватись уявленнями про те, як технології можуть радикально змінити характер війни, бо це приводить до контрпродуктивних наслідків.

От як у політичній думці була концепція «кінця історії» за Фукуямою, так і у воєнній думці була аналогічна штука, особливо після виходу в 2000-х роках книги Тофлера «Війна та Антивійна», де було проголошено, що тепер бачте пішла Третя хвиля, де для бойових дій грають роль знання, а не масовість, і замість «чугунія» потрібні високі технології.

Все було гладко, поки не наступило 24 лютого 2022 року, і тут виявилось, що для сучасної війни треба і знання, і масовість, і «чугуній» паралельно з високими технологіями.

Якщо оглядатись назад та згадувати події весни 2022 року, то відчуття про те, що тоді ми перемагали, можна назвати справедливими.

Бо того ж моменту весь світ готувався до того, що в сучасних умовах війна може бути лише по такій схемі – «швидке вторгнення агресора – швидкотічна оборонна кампанія – вихід на політичне врегулювання», і в цій схемі умови політичного врегулювання визначались результативністю оборонної кампанії.

Події повномасштабної війни РФ проти України перші кілька тижнів йшли по цій схемі. Але далі, у квітні 2022 року ми ступили за граничну ситуацію, для опису якої майже ніякі історичні паралелі не підходять.