Ракетна загроза з боку росіян буде ще довго. Чому важливо це розуміти

Станом на кінець квітня 2023 року ракетний арсенал рашистів обчислювався зокрема на рівні 150 одиниць Х-22/Х-32
фото з відкритих джерел

Поки відомо, що росіяни нові Х-22 виготовляти не можуть, можливо – по «організаційним причинам»

По ракетам Х-22, які рашисти вчора в кількості 5 штук запустили по Запоріжжю та Кременчуку:

Ракети цього типу насправді доцільно характеризувати одразу як «терористичні», без приставки «для знищення авіаносців».

Бо якщо прослідкуємо уважно, то з часу фактичного прийняття на озброєння ще в 1969 році перелік можливого функціоналу для Х-22 фактично «розмився».

Справді, першопочатково ці надзвукові КР створювались для «ураження авіаносних груп» (АУГ).

Але тут треба бути точнішими, і говорити саме про «ураження авіаносних груп».

Різниця в тому, що «середній» авіаносець на той час міг мати середні розміри орієнтовно 300 х 50 х 10 метрів (приблизні довжина, ширина та висота корпусу), а от авіаносна ударна група разом з усіма кораблями супроводу могла простиратись на площину в кілька кілометрів квадратних.

І саме для ударів ядерною зброєю по площині в кілька кілометрів квадратних, зайнятих АУГ на морі, й створювались тоді Х-22.

Відповідно, у випадку з цією ракетою доцільніше говорити скоріше не про «радіус відхилення від цілі в 300-600 метрів», а що «паспортна» точність влучання (якщо бити «по координатам») для неї визначена квадратом 10 на 10 км.

Але у випадку з характеристиками Х-22 там є ще один нюанс – хоча максимальна дальність стрільби визначена на рівні 600 км, за деякими даними, дальність прицільного пуску цієї ракети (з використанням радіолокаційної ГСН для наведення на кораблі) обмежена орієнтовно в 300 км.

Цього по мірі еволюції американських ВМС виявилось недостатньо, щоб сподіватись саме на Х-22 як ефективну зброю проти авіаносців.

Через що, наприклад, радянська доктрина ведення війни на морі покладала задачу ударів по АУГ переважно на ударні підводні човни та ракетні крейсери, як наприклад той самий «Москва».

Звісно, радянські конструктори намагались всіляко вдосконалити «базову» Х-22, зокрема під виконання різного роду задач.

Тому тут варто говорити не тільки про те, що за часи СРСР було виготовлено орієнтовно 1000 ракет, але й що ця кількість КР належала до 5 різних модифікацій, що відрізнялись призначеннями, системами наведення та спорядженням БЧ. Та й перелік носіїв під неї був значно ширшим – бомбардувальники Ту-16К-22, Ту-22К, Ту-95К-22 і Ту-22М2, «попередник» нинішнього Ту-22М3.

Але тут цікаво, що уже в 1980 році ЗС СРСР прийняли на озброєння аеробалістичну ракету Х-15 під Ту-22М3, яку можна назвати радянською «предтечею» рашистського «Кинжала».

За заявленими характеристиками, Х-15 мала швидкість польоту аж до 5000 км/год, але дальність пуску – всього до 300 км, а маса БЧ – всього 150 кг.

Тому (за тими фрагментарними даними, що є у відкритому доступі), Х-15 призначалась лише для спорядження ядерною БЧ і для ураження промислових об’єктів, тобто по суті для виконання функціоналу Х-22.

Хоча варіанти під звичайну боєголовку для Х-15 були – Х-15С протикорабельна та Х-15П для ураження засобів ворожої ППО.

Доля цих ракет після 1991 року що в строю ВПС України, що в розпорядженні росіян насправді невідома. І тут лишається хіба сподіватись, що росіяни таки справді утилізували всі ці Х-15 по причині вичерпання нормативного строку служби.

Чому Х-22 вийшла такою «примітивною» в плані наведення, тут пояснення доволі просте.

Цю КР радянські конструктори робили ще в ту епоху, коли в обороті були старорежимні поняття «ЕОМ» та «перфокарта», і були ще свої постефекти від мему про «кібернетику як буржуазну лженауку».

А от коли, наприклад, в другій половині 1980-х років з «комп’ютеризацією» в СРСР пішло якось простіше, а «країни народної демократії» різко стали виробниками перших ПК і дискет, от тоді в радянських конструкторів «чомусь» почали вдаватись дозвукові КР типів Х-55 (точно нам відома), ракети наземного базування КС-122 і морського С-10 «Гранат», які навіть уже тоді мали опцію маневрування за маршрутом під час польоту.

Так, за радянських часів було виготовлено близько 1000 ракет Х-22. Але ж 600 із них залишились на території України, і якраз усі були утилізовані американськими підрядниками.

Поки відомо, що росіяни нові Х-22 виготовляти не можуть, можливо – по «організаційним причинам».

Але натомість точно відомо, що рашисти можуть свої старі Х-22 модернізовувати до рівня Х-32, перша презентація якої відбулась десь в 2016 році, хоча розробка йшла ще з 1980-х років.

Самі росіяни стверджують, що їх Х-32 відрізняється збільшеною до 1000 км дальністю польоту, покращеною системою наведення (за рахунок сучасної електроніки) та зменшеною масою БЧ. Але наскільки ці характеристики відповідають реальності – поки невідомо. Як і не відомі можливі темпи переробки старих Х-22 на «нові» Х-32.

Можливо, саме із сподівання, що зможуть переробити запас старих Х-22, формально знятих з озброєння на початку 2010-х років на «нові» Х-32, росіяни й не застосовували ці ракети для ударів по Сирії. А Ту-22М3 під час цієї війни Кремля застосовувались як «бомбовози», тобто для «класичних» килимових бомбардувань некерованими авіабомбами.

Станом на кінець квітня 2023 року ракетний арсенал рашистів обчислювався зокрема на рівні 150 одиниць Х-22/Х-32.

Для орків такі ракети є цінними не тільки гігантською боєголовкою майже в 1 тонну, але й тим, що збивати такі КР може хіба Patriot. Тому вони їх і не «економлять».

І тут нас може порадувати скоріше той момент, що самих носіїв Х-22 у росіян різко поменшало – на початок 2023 року було відомо про наявність 60 літаків Ту-22М3, а от тепер – про наявність лише 40 бомбардувальників, і це при тому, що навряд чи всі 100% із них боєздатні.

Цей огляд я написав до того, що характер ракетної загрози від росіян потрібно прийняти як постійний, незалежно від типів ракет і темпів ударів по Україні.

І відповідно, від цього будувати не тільки систему цивільної оборони, але й взагалі-то механізми взаємопідтримки та взаємовиручки в суспільстві, зокрема психологічні.

Бо в наших умовах «срачі» та інші форми докорів – це не «надбання ЮНЕСКО», а річ, що явно стоїть на заваді колективному виживанню.

Читайте також: