Із чим входять в наше життя діти, які бачили війну?

Так сталось, що з початком війни багато слів та понять очікувано набули в публічному просторі інакшої ваги, іншого значення. Що цілком зрозуміло. Лише побачивши спалений житловий будинок, розумієш усю беззахисність та приреченість терміну «мирне населення». Лише опинившись на лінії розмежування, усвідомлюєш, що державний кордон – не просто поняття з підручника географії чи історії: насправді це кривава реальність, яка так чи інакше стосується доль та біографій тисяч людей, які його, цей кордон, утримують. Речі очевидні, проте очевидність їхня оприявнюється, зазвичай, саме за таких ненормальних умов. Ніби нагадуючи нам, що не слід легковажити очевидністю, що потрібно більш уважно ставитись до слів, які вимовляєш.

Щось подібне щоразу приходить в голову, коли чуєш про міжнародний день захисту дітей. Зрештою, з чим асоціювались ці слова до літа 14-го? Самодіяльність, будинки піонерів, фальшиві промови можновладців. Що з цього лишилось? Хіба що фальшиві промови можновладців. У всьому іншому захист дітей після подій останніх п’яти років – питання надто болюче, аби не помічати офіціозного фальшу. Десятки розбомблених шкіл та бібліотек, іспити, скласти які можеш, лише перетнувши лінію фронту, заняття, які доводиться пересиджувати в підвалі – в сьогоднішніх розмовах про дітей дуже легко відрізнити фальш від реального співчуття. Співчуття більше. Хоча й фальші теж вистачає.

Із чим входять у наше життя саме вони – діти, які бачили війну? Що в них із відчуттям захищеності? Що в них із розумінням дорослих, які передають їм своє ставлення до цього світу та всіх його складових: території, мови, історії, віри? Як дитина ставиться до системи освіти, якщо одного ранку в її школу прилітає снаряд? Як вона ставиться до фізики й хімії, якщо їй доводиться ховатися від обстрілів?

Очікування від «дітей незалежності»

Нам усім хочеться бачити в дітях краще продовження самих себе. Нам хочеться, аби вони були кращими за нас, аби не повторювали наших помилок, не віддзеркалювали наші недоліки. Проте реальність, зазвичай, виявляється куди простішою. Діти виростають серед нас, виростають схожими на нас тією мірою, якою ми всі цього заслуговуємо. Між нами й ними насправді посередників немає, тому відбувається пряма передача всієї інформації.

Скажімо, багато хто очікував від «дітей незалежності» чогось цілком відмінного в поведінці, поглядах, принципах, переконаннях. Скільки доводилось чути про те, що діти свободи не можуть повторювати помилки тих, хто жив «за совка», що це нове покоління має цілком інакшу оптику, інші рецептори, інше відчуття себе в країні й країни довкола себе. Головне – дати їм вирости, дочекатись їхнього повноліття.

І ось вони виросли. І несподівано виявилось, що якогось особливо гострого відчуття свободи за ними не відчувається. Вони навчаються, працюють, ходять на вибори й дуже часто голосують зовсім не так, як хотілося нам. І постає питання – добре це чи погано? Питання доволі дивне, оскільки те, що бачиться добрим нам, ними може сприйматись зовсім інакше. У будь-якому разі іншого покоління дітей незалежності немає, є це.

І є діти, які народилися уже в цього, першого покоління незалежної України. І, дивлячись на нас усіх, можна сказати, що іноді доцільніше говорити про захист дітей від усіх нас – дорослих. Про захист від нашої безвідповідальності, від нашого егоцентризму, від нашої неспроможності думати з урахуванням їхнього інтересу – інтересу дітей, яким у цій країні ще жити. Адже ми мусимо забезпечувати їхню безпеку, незалежно від того, відповідатимуть вони нашим уявленням про те, якими вони мають бути, чи ні. Інакше не буває. Інакше нечесно.

Я люблю згадувати своє дитинство. Космічне, сонячне й бездонне. Згадуючи його, щонайменше згадую бюсти Ілліча або програму «Время». Натомість згадую запах вітру, смак дощу, колір неба над містами. Згадую старших. Згадую батьків – молодих і веселих. Згадую й дякую. Тому що сформували мене саме вони. Не програма «Время». Загалом – не телевізор. Ось дуже хочеться, щоби сьогоднішні школярі, років так за двадцять-тридцять, згадуючи ці неспокійні часи, теж згадували не телевізор. Хай краще згадують вітер та небеса. Небеса, що давали їм почуття захищеності.