Рух України до НАТО

7 лютого Верховна Рада закріпила в Конституції України курс України в ЄС і НАТО. Для цього була потрібна конституційна більшість голосів, «за» проголосували 334 депутати.

Слід нагадати, що інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору вже було визначено Законом України «Про національну безпеку України» від 21.06.18. Звичайно, зміни в Конституції підсилили цю політичну директорію держави і це добре, в тому числі напередодні ювілейного саміту НАТО.

Але, зараз мова про інше.

На тлі величезної кількості гучних гасел, заяв українського політичного бомонду щодо НАТО, рукостискань і ін., що ми бачимо в крайні роки на найвищому рівні українського владного політикуму, виникає запитання: а яка ситуація у військовому середовищі? Що зроблено в секторі безпеки і оборони з реального наближення України до вступу в Альянс? Які конкретні індикатори нашого руху в НАТО?

В контексті зазначених запитань слід нагадати, що НАТО – це, насамперед, взаємосумісність військової сили її членів, об’єднаних на базі спільної готовності захищати єдині для членів Альянсу цінності демократії. Це один з головних сенсів існування Організації Євроатлантичного Договору – бути готовими до спільних операцій з відвернення криз, а у разі виникнення – якомога швидкої локалізації, нейтралізації і ліквідації.

Досвід нових членів Альянсу свідчить, що військова взаємосумісність не є чимось далеким і неосяжним, але за однієї умови – у разі послідовного руху країни-аспіранта в бік її досягнення. Комплексного і всебічного руху. Звичайно, поруч з трансформаціями в інших державних сферах, таких як політика, економіка, правова система та інформаційно-безпекова сфера. І питання не стільки в кількості чи потужності військової сили окремо взятих країн Альянсу, скільки у повній їхній взаємосумісності. Тобто, досягнення взаємосумісності для України, як і раніше для усіх нових членів НАТО, є первинною і ключовою умовою отримання Плану дій щодо членства в цій організації (т.зв. ПДЧ).

З новітньої історії розширення Альянсу відомо, що принаймні три взаємосумісності є ключовими для отримання ПДЧ:

По-перше, знання робочої мови НАТО – їх дві: англійська і французька. Не знаєш хоча б одну з них на рівні STANAG 2222 – означає не читаєш публікації НАТО, не отримуєш доступу до необхідних знань, які не перетворюються в доцільний професійний досвід і його реалізацію. Щоб оцінити глибину проблеми слід згадати, що серед вищого керівного складу ЗСУ тих, хто може вільно спілкуватися англійською можна порахувати на пальцях однієї руки, в МОУ – і того менше. З таким показником говорити про ПДЧ м’яко кажучи зарано...

По-друге, це єдині концептуальні вимоги щодо будівництва, підготовки та застосування збройних сил. В НАТО дуже добре працює стандартний військово-політичний трикутник ефективності військової сили: завдання-спроможності-ресурси. У нас, як-то кажуть, можливі варіанти. І ці варіанти мають колишні радянські коріння. В НАТО існує обґрунтований і перевірений практикою відсотковий розподіл між бюджетним спрямуванням на утримання, підготовку і розвиток збройних сил. У нас знов же можливі варіанти, обтяжені утриманням величезного адміністративного апарату та компоненти, яка не воює – це не працює на боєготовність і розвиток ЗСУ. Є і багато інших речей. По суті, в ментальному розумінні важливості базових вимог НАТО та їхньої реалізації український сектор безпеки і оборони ближче до радянського, ніж євроатлантичного підходу...

По-третє, операційна взаємосумісність – впровадження в життя єдиних засад підготовки і ведення операцій. Вона має три виміри: людський (знов же мова, термінологія, підготовка), процедурний (операційні доктрини, процедури) і технічний (озброєння і техніка). Слід наголосити, що згідно з Доктриною об’єднаних сил НАТО AJP-01 військовослужбовець є головною цінністю Альянсу. Тобто, ніхто в НАТО без відповідного оснащення, підготовки і забезпечення не буде посилати солдата воювати. У нас, на жаль, це досі не стало стандартом – більше поважають папірець, ніж конкретну особистість. Це також стосується філософії командування операціями (є такий термін в НАТО), включаючи лідерство, мотивації персоналу, розуміння діалектики компонентів військової сили і їхнього адекватного застосування, принципів об’єднаних операцій і багатьох інших аспектів – роботи тут ще багато..

Є ще індустріальні, адміністративні і інші стандарти, до роботи над імплементацією яких на робочому рівні у нас практично ще не приступали...

Тобто, на п’ятому році війни Україна має різні з НАТО стандарти. Чому так? У якості відповіді на це запитання слід згадати влучні слова гетьмана України Павла Скоропадського, написані їм 100 років тому: «Усі покоління нинішніх українських діячів виховані на... театральності і захопленні не стільки сутністю справи, скільки її зовнішньою формою. Наприклад, багато українців дійсно вважали, що з проголошенням Центральної Ради самостійної України Українська Держава є незаперечним фактом. Для них українська вивіска була вже чимось, що рахувалося непорушним. Уся діяльність Центральної Ради, якщо можна так висловитися, була направлена до зовнішнього посилення українства, для очей, мало піклуючись про його внутрішнє». Як це актуально на сьогодні!

В будь-якій державній політиці, в даному випадку щодо інтеграції України в Альянс, обов`язково повинна бути імплементаційна частина. Тобто, кропітка професійна робота по реалізації політики на середньому і нижчому рівнях державного управління. З конкретними показниками ефективності, планами і звітуванням про їхнє виконання перед громадськістю. Без цього, політика, якою б гарною і доцільною вона не була, залишиться лише на папері. Тобто, практичне отримання Україною ПДЧ і вступ до Альянсу лежить переважно в площині багаторівневого професійного, а не лише політичного центру гравітації зусиль влади.

Зазначені акценти глибоко розуміє Ігор Смешко, кандидат в Президенти України. В його програмі на перше місце щодо орієнтирів Верховного Головнокомандувача поставлено головний стандарт НАТО: повагу до вищої цінності нашого війська – життя і гідності військовослужбовця. Залучення високо досвідчених позапартійних професіоналів до державного управління проходить червоною ниттю крізь всю програму Ігоря Петровича, бо дійсний професіоналізм особистості честолюбив по відношенню до її нації і країни.

Зазначене є принциповим в контексті нашого шляху в НАТО. Чомусь у нас досить часто згадують про статтю 5 Північноатлантичного Договору, але тримають в публічній тіні статтю 10. Саме в ній вказано, що Альянс за одностайною згодою його членів може запросити приєднатися до НАТО будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи НАТО і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні. Ці принципи наступні: відданість цілям Статуту ООН; рішучість захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на демократії; свобода особистості і верховенство права; колективна оборона та підтримання миру і безпеки.

Абсолютно конкретні професійні речі. І гучні гасла тут ні до чого.