Нове рішення НАТО щодо України: корисно, але не нам
Про нове рішення Альянсу
12 червня Україна стала членом Програми розширених можливостей НАТО. Однак це не означає гарантій безпеки і наближення до членства. Просто Україна є корисним інструментом для досягнення цілей Альянсу в регіоні, тож співпрацювати з нами будуть – ділитимуться інформацією і залучатимуть до навчань, але не більше.
Статус разом з нами будуть мати шість країн. Він символізує про особливий стан відносин з альянсом або важливість країни для регіональної безпеки країн-членів НАТО. Швеція і Фінляндія мають такий статус для того, щоб бути фактично захищеними. Вони не члени організації, але символізують, що потенційний агресор, швидше за все, матиме справу з альянсом. Австралія і Йорданія знаходяться у нестабільних і важливих для НАТО регіонах. Так само і Україна із Грузією. Це два своєрідні корисні для НАТО інструменти, тож альянс надав їм цей статус, що фактично полегшить співпрацю і практичну взаємодію збройних сил, проведення навчань, обмін інформацією.
Можливо нам нададуть доступ до якоїсь технічної допомоги, хоча щодо будь-якої військової допомоги рішення приймає не НАТО, а окремі країни-члени. Приміром, «джавеліни», гвинтівки і військові катери ми отримуємо після рішення американського уряду. НАТО тут ні для чого.
Можна говорити про зближення з НАТО, але це зближення у технічному розумінні. На рівні сприйняття загроз, обміну даними воно може бути корисним для нас у певних епізодах. Ми можемо покращити можливості для координації зусиль, активніше долучатися до переговорів на міжнародному рівні, координувати сприйняття загроз в регіоні. Але членство в цій програмі не дає нам можливості бодай на крок наблизитися до членства, не дає більш тісних політичних зв'язків, не дає гарантію безпеки.
Рішення про приєднання України до ПРМ більш корисне для НАТО, ніж для нас. Це визнання України корисним інструментом і отримання можливості використовувати його більш ефективно. Але ніхто не братиме будь-які безпекові зобов'язання над нами.
Ми перетворили членство в НАТО на гасло нашої зовнішньої політики. Це значить, що ми або не розуміємо ситуації, в якій знаходимося, або добре розуміємо і просто спекулюємо цією темою, мовляв, НАТО - це за все хороше і проти всього поганого. Насправді, ситуація дуже проста: сьогодні Україна, незважаючи на всі розмови і конституційні зміни, далі від перспективи членства, ніж була 12 років тому. Нас можуть підтримати хіба що сусідні країни, які відчувають спільні загрози – поляки, країни Балтійського басейну, можливо, румуни.
У 2008 році, нагадаю, проти ПДЧ України в НАТО виступили Франція і Німеччина, тоді як інші країни під тиском США були готові нам надати його. Сьогодні проти цього виступило б набагато більше країн, бо вони не хочуть поділяти наші ризики від Росії, не хочуть, аби наші проблеми ставали їхніми. Це перша обставина.
А друга полягає в тому, що коли в НАТО говорять, що беруть до себе демократії, вони не жартують і не займаються порожніми розмовами. Демократія для них - це дійсно важливий критерій, бо демократичні держави можуть краще довіряти одна одній і підтримувати, виключати ризик війни між собою.
Є така умова у Вашингтонському договорі – і ми вперто не хочемо її помічати. Ми самі себе назвали демократією і думаємо, що чим голосніше ми будемо про це говорити і впертіше просити, то нас візьмуть у НАТО. Цього не буде, бо не всі погоджуються, що Україна є демократією. Тому більшість країн членів виступатиме проти, допоки ми не розв'яжемо проблему конфлікту з Росією. Тобто членство в НАТО – абсолютно не реалістична опція на сьогоднішній день.
НАТО і Росія
Я не думаю, що зараз загроза для країн НАТО з боку Росії є реалістичною. Те, що Кремль проводить навчання чи стягує війська – це елемент тиску на Київ. Але не в інтересах Росії зараз займатися збройною ескалацією. А все, що стосується наших проблем – вода в Крим, відносини з Росією, повернення півострова, формування міжнародних коаліцій для цього чи пошук інших способів – лишається нашою проблемою, НАТО у це не буде втручатися і це не передбачено нашим новим статусом.
Більше ніж те, що вони зробили і заявили, альянс не робитиме. Разом з тим, не виключено, що активність НАТО в басейні Чорного моря зросте. І наш статус зіграє свою роль – хоч і невелику. Бо рішення, яке НАТО буде приймати - проведення навчань чи зміцнення своїх флангів у регіоні, що зазвичай очолює Румунія і Туреччина, - виходить з інтересів держав-членів. Збільшення кількості кораблів у Чорному морі і збільшення кількості навчань скоріше стане результатом ініціативи країн-членів, насамперед Румунії. Провести більше навчання за нашої участі буде простіше, зважаючи на новий статус, але це знову буде чисто технічний елемент – можливостей для нашої ініціативи більше не буде.
Ми маємо розуміти, що нас підтримують, нам допомагають, виходячи з власних інтересів, а не наших. У цьому сенсі НАТО грає вторинну роль, воно є лише інструментом для реалізації спільних рішень. Тобто, можна сказати, що Україна є інструментом для досягнення політичних цілей низки країн-членів – і Сполучених Штатів, і Туреччини, і Румунії, і навіть Польщі. Вони всі - наші друзі-партнери, але це не заважає їм досягати реалізації своїх інтересів з нашою допомогою. Наприклад, лише через те, що наша зовнішня політика позбавлена маневру і ми вимушені повертати наші території, США можуть досить дешево, надаючи нам $1,5 млрд військово-технічної допомоги на рік, мати в нашій особі надійного союзника і гарантовану проблему для Росії. Державу, яка буде проводити антиросійську зовнішню політику і в цьому буде корисною для Вашингтона. У менших держав – менш глобальні плани і стратегії. Для Румунії, Польщі і навіть Балтійських країн ми є фактором, який допомагає зміцнювати їх безпеку, оскільки росіяни змушені більшу частину зусиль в регіоні направляти на Україну, а не на них.
Ми маємо розуміти, що світ міжнародних відносин сповнений не альтруїзмом, коли всі один одному допомагають, а кожен намагається захистити власні інтереси.