У Парижі під час карантину собака стала елементом розкоші

Я була серед тих «несерйозних», хто до останнього шастав вулицями, кав’ярнями й кінотеатрами, розуміючи, що їх от-от закриють. Видно, живий у мені ще був рецепт протистояння минулій економічній кризі: іди й купуй товари й послуги, так ти допоможеш іншим. При цьому я, звісно, все, що потрапляло під руку, обробляла санітайзером і чхала в лікоть, бо ж свідома.

Люди, що зустрічали одне одного в кав’ярнях, коли інші вже перестали виходити (субота, два дні до повного карантину) почувалися безстрашними героями. А одна тітонька, коли ми з моїми слухачками курсу намагались делікатно штовхнути ліктиками двері в церкву Сан Сюльпіс, рвонула їх за ручку рукою й проревла «Та ж не треба вже бути такими дебілами!» (Чи цілувала тітонька ікони, історія мовчить).

Того ж вечора уряд оголосив, що опівночі кав’ярні й ресторани закриються до нових вказівок. Як у всіх апокаліптичних фільмах, веселі французи сиділи в них до 23:00, завалюючи інтернет веселими світлинами із підписами «ще є час усе тут випити». А вже в неділю зранку місто стало порожнім.

Евакуація населення посилилася в понеділок – звідкись просочилась інформація, що за два дні включиться «італійський сценарій» і не можна буде вийти з дому. Люди, пакуючи дітей, собак, візочки й десятки валіз у машини й поїзди, масово виїздили зі столиці. «Вже якщо й бути закритими, то разом із тими, кого ми любимо!» – кричали вони. Рівно за цієї ж причини ми нікуди не поїхали – батьки чоловіка люди похилого віку, а це група ризику. До того ж, вже якщо бути закритим у якомусь помешканні, хай воно буде краще твоїм: де знайомі книжки, одяг, музичні інструменти, робочий стіл і холодильник. Так, в Парижі й Іль-де-Франс найвища концентрація хворих. Але, відповідно, й найкращий рівень медичної допомоги. До того ж, після масового exodus-у, щільність населення суттєво знизилася.

Повний карантин настав лише у вівторок опівдні. До того французи згребли в магазинах ті ж самі макарони, борошно й туалетний папір, що й українці. Ось тобі й славетний art de vivre. Ми роздрукували собі дозволи на вихід з дому – їх просто заповнюєш від руки, зазначаючи, якого дива ти випхався з дому: на роботу треба, за продуктами, спортом позайматися, забрати на догляд дітей чи вивести собаку. Я намагаюся не думати про пост-апокаліптичну дистопію, яку я написала ще задовго до початку паніки (там все якраз із вірусу й починалося) і вирішую бодай схематично вести такі собі «хроніки карантину». Спробуйте – раптом і вам ідея підійде.

День 1

Майже весь день ми займаємося спортом і йогою. Плануємо записати новий альбом, гортаємо альбом Мікеланджело і слухаємо культурні подкасти. Їмо різнобарвну здорову їжу, багато овочів. Обіцяємо собі не пити алкоголь упродовж всього карантину, бо раптом сподобається. Надвечір таки додивляємося весь другий сезон британської «Марчели», поїдаючи морозиво просто з контейнера. Це більше не повториться, щиро кажемо одне одному. Тільки здорове життя, тільки корисний час.

Історію знайомої з Італії, де сусідський священник наприкінці другого тижня просто не витримав, вийшов на свій балкон першого поверху і… відслужив службу для всього двору-колодязя, поки сприймаю як красиву урбан-легенду.

День 2

Пройшов чомусь куди швидше за день перший. З усього спорту встигаю хіба що трохи постояти в планці. Потім щось дописую, щось редагую, даю через скайп курс зі сторітелінгу, який не встигла дати своїм студенткам через термінову «евакуацію» й повернення до України. Загалом життя фрілансера і так фактично було карантином: хіба що тепер на твій робочий стіл претендує ще парочка членів родини.

Вийти з собакою із ненависного обов’язку тепер перетворився на елемент розкоші. Навіть чоловік більше не протестує, й охоче її виводить, щоби перевірити, яка надворі обстановка.

Собака, до речі, страждає найбільше – тепер її в ліс не вивезеш, доводиться придумувати розваги на тому крихітному шматочку набережної Сени, який не затопило після безкінечних дощів. Кидаю якісь патики, кидаю жовто-блакитний плетений м’ячик (іншого не знайшли). Не пощастило: мячик падає в Сену! Хлопчик років 10 це бачить і підбігає до нас із натхненною пропозицією виловити його з води. Ввічливо відмовляюся – це небезпечно. Хлопчик розчаровано перепитує, чи ми так і дамо м’ячику поплисти геть, і з неохотою доганяє тата, який пішов далеко вперед. Бідна дитина, от що робить нудьга і відсутність активності.

Дві бабусі перекрикуються кожна зі своїх балконів, хтось голосно слухає музику. Пси на балконах гавкають, радісно запримітивши наші фігури на спорожнілих вулицях. Проїздить поліцейська машина і ні в кого не питає показати дозвіл – ні в мене (я з очевидним артефактом – собакою), ні в літнього пана, що прогулюється, не дивлячись на спеку, в кашеміровому пальто і теплому шарфі.

Взагалі то навколо весна. І за відсутністю звичного вуличного шуму, ледь не вперше я помічаю, скільки живе у Парижі птахів. Їх нарешті чути! Розквітла сакура і магнолії. Показуються перші світло-зелені листочки. Природі начхати на те, як справи у людей. Вона знову відроджується. Проїздить кілька порожніх автобусів. Випадкові перехожі здебільшого переходять на інший бік вулиці, а стареньких дуже свідомо я оминаю першою, ще й собаку тримаю якомога ближче, хоча вона й не може бути переносником вірусу. (На цю тему був хороший мем: коли Всесвітня організація охорони здоров’я (WHO) це з’ясувала і відпустила всіх собак із транзитних карантинів, вийшло натуральне Who Let The Dogs Out).

Під час іще одної авторизованої «експедиції» – за дітьми в Маре, де живе їхній батько, мене таки зупиняє інший поліцейський патруль. Питають, чи є в мене дозвіл пересуватися. Киваю їм аж на дві причини: на поводку собака, поряд діти. Дозвіл потрібен однаково. І в мене він є у кишені. Виявляється, такі ж треба мати дітям. Цікаво, яку причину їм обрати – «догляд за дітьми», коли вони самі діти?.. Що ж, мемчик про одну вівчарку, що вигулює іншу, несучи в зубах дозвіл, ми теж уже бачили.

В магазині (третя моя дозволена причина виходу) якраз прийом товарів. І хоч італійську «баріллу» розхапали з кінцями, макаронів марки супермаркету є купа. Те ж саме з туалетним папером. Всі інші продукти в порядку: я спокійно купую курятину, авокадо, салат, ягоди й сир. Не зраджуючи харчових звичок. І на відміну від тих, хто в пошуках вітаміну С розхапав дешеві мандарини (ті, що по 6 євро замість 2,50, лежать неторкнутими), купую кілька ківі і паприку. Там значно більше цього самого вітаміну.

Із найскладнішого наразі виявляється змусити дітей робити всі ті об’єми домашньої роботи, які на них звалилися в умовах відсутності професійного наглядача вчителя. Вкотре мурую уявний пам’ятник цим неймовірним героям і героїням, які вправляються з тридцятьма одиницями цього протестного електорату, коли в мене не виходить перемогти їх навіть по одинці. Діти, яким безкоштовно дісталися ці довгострокові канікули, чесно не розуміють, з якої радості їх псувати якоюсь там нудною математикою чи відмінюванням дієслів. Тим часом вони, здається, все вже збагнули про політичне життя Франції.

«Хтось у школі сказав, що той час, який ми зараз просидимо вдома, потім нам заберуть із канікул на Паску!» – каже менша, 8-річна донька.

«Ти що, здуріла?! – вжахається старша, 9-річна, – Макрон такого не дозволить! Бо ж тоді вся Франція одягнеться в жовті жилети!»

Поки робимо уроки, сусід з вікна навпроти махає нам рукою й посміхається, перш ніж зашторити вікно. Ця прекрасна комунікація людей, які можуть ніколи й не взнати, як кого звати. Але зараз будь-який людський контакт – дефіцит. Тому їм (принаймні, безпечним) страшенно всі радіють.

Відтак я читаю обурений пост знайомої, яку щойно оточили брутальні поліцейські й оштрафували на 135 євро, бо відійшла від дому, зазначеного в рукописному дозволі, більше ніж на 500 метрів. Джоґера, що в цей час пробігав поруч, навіть не зупинили, хоча він явно не збирався обмежуватися тими 500 метрами, про які, до речі, в самому дозволі нічого немає. Уряд сподівається на свідомість громадян, а поліцейські, видно, ту свідомість вирішили уособити. Заодно поповнивши муніципальну казну.

Увечері ми ввели нове правило: пити лише з найкращих келихів, одягати вечірні сукні й найбезжалісніші підбори: все те, що раніше було «нікуди вдягнути», і в чому реально далі, ніж зі спальні до вітальні, не пройти. Раджу спробувати – трохи розбавляє рутину спортивних штанів і м’яких розтягнених светрів. (Так, при цьому я навіть не думаю апокаліптичного, «а раптом це мій останній шанс отак-от розкішно виглядати?» Я просто роблю це для найближчих. Навіть якщо собака й не оцінить мого жесту, вона точно оцінить домашній печінковий паштет. До речі, часу на готування й красиву подачу страв теж тепер вдосталь – у «ресторан» можна гратися повноцінно).

День 3

Прокидаюся о 7:30, хоча нікуди не треба бігти і нікого не треба збирати до школи. Просто біологічна звичка взяла своє. І тут вже справа кожного, що робити з цим вимушеним slow life: вставати робити зарядку, кидатися творити на свіжу голову, виходити за свіжими булками (буланжерії в нас відкриті) чи залипати в соцмережі. Користуюся цим «нудним» часом, щоби дочитати нудну книжку Маргаріт Дюрас. У ліжку, з кавою і круасаном, із теплою собакою, якій в час карантину дозволяється більше, ніж раніше. (Дисципліна – не моя сильна сторона). З головних подій дня: у внутрішній двір залетіла ворона і голосно каркає. Сусіди почали співати прямо у двір-колодязь. В небі наді мною – орел. Без смогу і шуму машин природа відвойовує свої території. Ви ж чули про раптово прозорі води Венеції?..

А взагалі, головне тут втриматися від роз’ятрювання душі. Не думати про те, що не встигли зробити, і що тепер доведеться відкласти на невизначений час. (Я отак себе пробувала картати за те, що востаннє бачила море минулої осені, хоча воно від мене за 2 години їзди – весь час переносила на «потім», а це «потім» бачите яке.

Тож я просто встаю і роблю йогу під відео вчителя на березі моря. І мені не боляче. Бо заплющивши очі в розслабленій позі на килимку, дуже легко відтворити той самий стан, який ми маємо на морі: не поспішати, відчувати себе. Навіть звуку хвиль не треба, якщо чесно. І вже точно – не треба освіжувача повітря «морський бриз», хе-хе.