Чотири роки великої війни: змінився світ, а як змінилися ми?
Вимушено і не з нашої волі ці чотири роки запустили зміни в нашій країні та в кожному з нас. Але що це за зміни?
Сьогодні багато згадуватимуть 24 лютого 2022 року, але мені хочеться поговорити про те, ким ми є зараз. Зафіксувати нас в моменті, який уже завтра зміниться.
Почну, здавалося б, геть з іншого – з великого дослідження про корупцію. Коли пару місяців тому ми в Transparency International Ukraine вперше дізналися результати України в Індексі сприйняття корупції, багатьом з нас це здалося нечесним. Бо відчуття того, що відбувалося в країні, не відбивалося в тому доданому балі.
Проте після глибшого вивчення ми зрозуміли, що ці результати не небезпідставні. Навпаки – підстави для них, а саме запуск НАБУ і САП, були створені задовго до того моменту, коли ми побачили наш +1 в Індексі. За роки після Революції Гідності антикорупційний організм тренувався, вчився – і в момент найбільшої турбулентності, під час війни, почав показувати результат.
Потім була реакція – закон, який мав знищити незалежність НАБУ і САП, і контрреакція – липневі протести. Організм вистояв. Люди вистояли теж. Звідки така стійкість?
У гештальт-психології часто використовують прийом, коли пацієнта намагаються зупинити і зафіксувати в моменті – що він зараз відчуває, як реагує його тіло, що у нього в голові просто зараз. Така зупинка обеззброює, навіть подеколи лякає. Але потім щось змінюється – і людина усвідомлює цю саму мить. Те ж саме можемо сказати і про кожного з нас отут, 24 лютого 2026-го.
За чотири роки ми стали гнучкими. Швидше адаптуємося. Відчуваємо, коли треба реагувати на тривогу, а коли повідомлення про «зліт МІГ–31К» – це просто момент, щоб вилаятися. Ми навчилися працювати після недоспаних ночей, звикли до запаху вихлопів від генераторів і завжди маємо ліхтарик чи павербанк у наплічнику. Радіємо, коли застаємо вдома світло і ліфт, що працює. Видихаємо і виконуємо низку вже цілком звичних дій, коли світла немає, і легко навпомацки орієнтуємося в квартирі чи на роботі.
Ми навчилися змінюватися щодня, щомиті. Ми реагуємо постійно й ігноруємо зайве. Плекаємо в собі це нове вміння, не розуміючи його. І тут знову спрацьовує та сама надважлива річ, про яку я вже згадувала. Бо такі постійні тренування цієї навички підлаштовуватиcя не проходять непомітно, а створюють основу і змінюють тіло і тло.
Цікаво, що ми ще й самі не до кінця розуміємо, якою стала ця наша країна і ми в ній, у тому числі й за ці чотири роки непроханих тренувань. Тому зараз виборів у владі ніби й хочуть – але й бояться, адже ніхто не знає, куди той вибір заведе і яким взагалі він буде. Ми змінилися, але ще не мали часу на усвідомлення цих змін, на розуміння цих нових наших сил.
Я, звісно, не експертка у військовій справі й не можу оцінити, як змінився характер ведення воєнних дій. Але події чотирирічної давнини теж запустили й інші зрушення, які стосуються багатьох речей – зокрема, й світового контексту боротьби з корупцією.
Тут нагадаю, що головною темою цьогорічного Індексу сприйняття корупції стало те, що демократії, зазвичай такі спроможні в протистоянні хабарництву і схемам, переживають тривожне зниження позицій. Transparency International детально описує і пояснює негативні тенденції, що простежуються в країнах прогресивного заходу. Як ЄС через внутрішні розбіжності, так і не зміг ухвалити справді якісну Антикорупційну директиву. А США взагалі отримали найнижчий показник СРІ за всю історію дослідження.
І тут, на тлі цих історій Transparency International окремо згадує липневі протести в Україні. Не як свідчення того, що наша країна ефективно бореться з корупцією, бо ж це не так, а як приклад того, що наші люди – гнучкі, адаптовані і, будьмо відверті, дуже втомлені й обурені люди – готові під обстрілами і за найбільш непевних обставин відстоювати цінності, за які помирали ще з 2014-го. Цінності справедливості, демократії і свободи вибору – надписи на тих картонках всі ж бачили, не лише всередині країни. Цінності, які зберігають антикорупційні інституції. Цінності, за які якраз і воює ця країна.
Світові таку нашу впертість у відстоюванні НАБУ і САП наводять як приклад стійкості громадянського суспільства – тобто людей, які власними рішеннями і зусиллями готові змінюватися самі і змінювати все навколо. Готові прийняти новий виклик.
Ось де наш найбільший здобуток. Ось ми в цей момент, тут і зараз. Ми тепер такі.
Ми витримали перші місяці після повномасштабного вторгнення. Ми витримали виснажливі 12 років війни. Ми втримали країну і пережили цю надважку для кожного з нас зиму. Ми втомилися, дуже, як ніхто не може уявити. Але й адаптувалися – через біль і втрати, через вогонь і темряву. Через зміни, до яких не були готові.
Але далі, сподіваюся, ще буде.