2019 рік може стати одним з найважчих в українській історії

У серпні місяці ми будемо святкувати 27 річницю з часу відновлення незалежності України. Але останнім часом ситуація в Україні складається таким чином, що для більшості українців постають питання – що ж вони зробили не так на самому початку незалежності? Чому так легко стало можливим засилля олігархії, навіть якщо вона з усіх сил намагається себе видавати за демократію.

Очевидно, що відповіді на ці дуже нелегкі питання не є однозначними, але якщо не спробувати їх поставити сьогодні, то завтра може бути вже занадто пізно.

В ейфорії від перших років незалежності і від тих можливостей, котрі вона гіпотетично відкривала, було упущено, на мою думку, найголовніше – діючу модель держави Україна неможливо створити, опираючись лише на бажання поетів і гуманітаріїв. А крики «Ганьба!» на велелюдних мітингах кінця 80-х і початку 90-х років нездатні були замінити напружену роботу над творенням держави Україна.

Подібне імітаційне державотворення, коли дехто роками, якщо не десятиліттями, вважав за більш доцільне бути присутнім на різноманітних вечорах, круглих столах, чи трусити довгими вусами, переконуючи один одного до одуріння у необхідності розбудови України, що, власне, і привело до тієї ганебної ситуації, у якій сьогодні опинилася Україна.

І найгірше, що помилки українських політичних діячів минулого – абсолютно нічого не навчили тих, хто отримавши мандат довіри від українського народу, вирішив зіграти у свою власну гру, абсолютно ігноруючи політичні реалії навколишнього світу. Але історію неможливо перехитрити. Вона може дати шанс, навіть, декілька разів поспіль та питати за його неправильне використання завжди буде дуже жорстко.

Мова йде про те, що навіть найкращі наміри некомпетентних людей нездатні створити українську матрицю, без якої, у свою чергу, неможливе створення української системи і українського світу в Україні. Для початку необхідно визнати, що за багатьма визначальними параметрами українська нація сьогодні знаходиться у положенні, котре є набагато гіршим, аніж у 1991 році.

Адже тоді, крім великих надій на достойне життя, які мали українці, вони не були так затиснені економічною і соціальною безвихіддю, котру створили для них ті, хто приватизував на свою користь Українську державу.

Аби краще зрозуміти нинішню ситуацію в Україні, варто пригадати нашу недавню історію, на чому тримався радянський окупаційний режим? На спецслужбах і силових відомствах. Але чи чув хтось, щоб з України були депортовані колишні працівники КГБ? Такого не було ніколи.

Фактично від 1991 року на всіх щаблях державної влади, а також на ключових посадах в економіці, фінансах, великому бізнесі залишилися люди, які раніше мали в кишенях партійні квитки КПСС. А зараз їм на зміну приходять вже їхні нащадки.

Ще одна біда українця – непомірна толерантність до всіх, в тому числі й до одвічних ворогів. Власне, тому за 27 рік ми так і не змогли стати господарями у своїй державі.

Діючий «демократично-олігархічний» режим генетично пов’язаний з комуністичним окупаційним режимом: саме колишні компартійні та комсомольські функціонери, червоні директори «приватизували» собі фабрики і заводи на початку 1990-х років, ставши олігархами.

Наразі пересічна людина вчиться все життя, по ходу виправляючи чужі і власні помилки, все перевіряє і намагається зробити висновки із своїх колишніх прорахунків. Хто не робив у житті помилок? Але коли помилки робить українська нація, це в результаті може трагічно закінчитися для неї.

Створенню повноцінної української політичної матриці усі ці майже три десятиліття перешкоджало і те, що сусідня «братня» Росія перетворила Україну на полігон, на якому випробовувались новітні розробки політичних технологів.

Головним знаряддям цієї інформаційно-психологічної війни з Україною було обрано засоби масової інформації (і особливо телебачення і FM-радіостанції), які під облудливим прикриттям ринкових відносин, заполонили український інформаційний простір, нав’язуючи українцям «цінності» «русского мира».

Не менш «оригінальним» інструментом впливу на «українських сепаратистів» стало засилля Російської православної церкви в Україні, котра з усіх сил доносила в душі своїй пастві ідею, що української нації взагалі не існує, а окремішність українців від росіян – це усе вигадки українських націоналістів.

А Владімір Путін і його найближче від початку його президенства ніколи й не приховували того факту, що вважають Україну антиросійським проектом, котрий має бути якнайшвидше демонтованим і повністю ліквідованим.

Фактично цей демонтаж було розпочато в Україні, у  лютому 2010 року, часу початку президенства Віктора Януковича.

У нього було закладено: витіснення української мови з освіти і діловодства; намагання переписати українську історію (тобто створення історії, котра побудована на тотальних перекручуваннях і є повністю українофобською); використання підконтрольних ЗМІ для промивання мізків українцям, з метою створення у них уяви про Росію як дружньої і союзницької держави, яка з усіх сил обороняє Україну від зазіхань і згубного впливу Заходу, і особливо Сполучених Штатів.

Також не менш дієвим інструментом розхитування української політичної матриці стали постійний пошук і штучне створення Росією конфліктних ситуацій у стосунках із Україною, що використовується для нагнітання обстановки і збурення «п’ятої колони», антиукраїнська діяльність якої постійно фінансується путінським режимом.

Для путіністів дуже важливо донести до українців, що їхня незалежна держава – це історичне непорозуміння, котре має бути якнайшвидше виправлене, а українські намагання самоідентифікації – це не що інше, як сепаратистські вибрики малоросів.

Наслідком чого й стала анексія Росією українського Криму в 2014 році, окупація Москвою третини Донбасу і п’ятий рік «гібридної війни» Російської Федерації з Україною.

Тому сьогодні для українців питанням номер один має стати – що можна протиставити навалі з Росії? І лише створивши політичну матрицю громадянського суспільства, можливо взагалі говорити про побудову української системи як такої.

У цьому сенсі Україна фактично застрягла у перехідному періоді, так і не створивши сукупності політико-правових інститутів і механізмів, лише під впливом яких перехідні посттоталітарні суспільства вже починають набувати рис громадянського суспільства.

Погашену соціальну активність українських громадян необхідно відновлювати. Адже вона, за вмілого її використання, здатна стати ефективним інструментом не лише для формування реальної демократії в Україні, а й для переходу суспільства у нову для себе якість – громадянського суспільства.

Усвідомлюючи всю критичність поточного політичного моменту перед черговими президентськими і парламентськими виборами, українці мають визнати, що навіть у найбільш демократичні часи після перемоги Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності 2014 року по суті існував лише фасад демократії.

А нормальний демократичний політичний процес так і не вдалося повністю запустити. Його було замінено піаром, і ці піарники лише вправно створювали ілюзію боротьби, стаючи політичними акторами на виборах, котрі так нічого і не могли змінити. А вся нібито політична боротьба – керувалася і віртуозно спрямувалася тими, хто знаходився і знаходиться в тіні, але тримає у своїх руках ключі від цієї влади – політичної, фінансової і адміністративної.

Діючу модель держави Україна неможливо створити імітуванням державотворення. А зважаючи на те, що сьогодні політичний процес дозрівання українського соціуму до громадянського суспільства штучно заблокований відсутністю в Україні чисельного та впливового середнього класу, лише самі українські громадяни можуть розпочати цей процес розблокування.

Осінь 2018 і 2019 рік можуть бути одними з найважчих у новітній українській історії.

І якщо нам, об’єднавши всі демократичні і проукраїнські сили в єдиний політичний фронт, вдасться не допустити реваншу вчорашніх в Україні, то з цього часу може початися відлік справжнього поступу Української держави до членства в демократичній західній цивілізації.