Без права на програш. Чи може спрацювати «демократія по-іракському»?

Нинішній прем'єр-міністр Хайдер аль-Абаді все ще намагається досягти коаліційної більшості, але досі усі ці намагання були заблоковані його опонентами на чолі з колишнім прем'єром Нурі аль-Малікі. 

Ірак перебуває в стані політичного конфлікту, який дуже негативно вплинув на економічну і соціальну сферу та спровокував хвилю народного незадоволення діяльністю його керівництва й антиурядові протести. Обстріл з мінометів урядового кварталу в Багдаді та заворушення, що тривають з липня у місті Басра на півдні Іраку, свідчать, що уряд починає частково втрачати контроль над ситуацією. 

Незважаючи на те, що іракцям вдалося збільшити виробництво й експорт нафти, що мало б позитивно вплинути на стан справ у цій країні, розраховувати на значне поліпшення ситуації не доводиться. Оскільки триває протистояння між двома основними політичними протиборчими блоками — на чолі з прем'єр-міністром Хайдером аль-Абаді і колишнім прем'єром Нурі аль-Малікі. І ця гонитва за право керувати країною відбувається у той час, коли Ірак стикається з серйозними внутрішніми і зовнішніми загрозами. 

Протести в Басрі почалися з невдоволення жителів високим рівнем безробіття і станом інфраструктури міста. Вони посилилися після масового отруєння питною водою, в результаті якого постраждали 6 тисяч чоловік. Після цього інциденту в Басрі почалися перебої в роботі водопроводу та постачанні електроенергії. 

На тлі кризової ситуації політичні угруповання, що конкурують між собою, підтримувані Сполученими Штатами та Іраном, змагаються в Іраку за можливість контролювати країну. А для Тегерана іракський плацдарм є ще одним шансом спробувати послабити впливи Америки на Близькому Сході.

На тлі цієї затяжної політичної кризи США останнім часом активізували свої дипломатичні зусилля в Іраку. Прагнення Вашингтона впливати на формування наступного іракського уряду стало частиною більш широкої стратегії, яка відбиває американські інтереси в близькосхідному регіоні та враховує регіональні і глобальні геополітичні ризики, які несе неприкрите втручання Ірану в іракські справи.

У зв'язку з цим спецпредставник президента США в Іраку Бретт Макгерк і посол США в цій країні Дуглас Сілліман зустрілися з іракськими політиками високого рівня, намагаючись стати посередниками, котрі будуть здатні покласти край політичному протистоянню. 

Ця форсована американська дипломатія — протидія візиту сірого кардинала Ірану командира бригади Аль-Кудс генерала Касема Сулеймані до Іраку, який також був у Багдаді, аби чинити тиск на ті політичні групи, що прагнуть переобрання прем'єр-міністра Іраку аль-Абаді на другий термін.

Сполучені Штати зацікавлені у другому терміні для Хайдера аль-Абаді як політика, що є більш дружнім до Вашингтона і його регіональних арабських союзників у порівнянні з іншими кандидатами на посаду прем'єра. Хоча американські офіційні особи поки що утримуються від публічного схвалення персони аль-Абаді, але ЗМІ в США й експерти, що спеціалізуються на Іраку, бачать його як прагматичного іракського лідера, котрий має всі шанси очистити корупційне болото Іраку. 

Втім, Ірак демонструє, що автоматично застосувати західні цінності й системи в арабських країнах не виходить. Прикладом цього є «демократія по-іракському», на розбудову й утримання якої американці витратили величезні сили і кошти. 

Хоча Захід нічого не нав'язував іракцям. Вони самі підготували конституцію, провели вільні і справедливі вибори, де обирали інших іракців, як того і вимагала конституція Іраку. 

Та виявилося, що цього всього було замало для того, щоб викорінити корупцію в іракських органах влади і припинити постійні терористичні акти бомбистів-смертників, які розхитують стійкість Іракської держави. 

Звісно, що не цього прагнув іракський народ після падіння диктаторського режиму Саддама Хусейна. На жаль, після визволення з-під довготривалої диктатури іракці так і не спромоглися поставити на службу інтересам свого народу величезні можливості від рекордного видобутку нафти. 

І навіть коли повноцінно запрацює іракський парламент після обрання спікера та буде остаточно визначена кандидатура прем'єр-міністра, навряд чи можна буде говорити про здатність керівництва Іраку повноцінно боротися з корупцією і створити дієвий союз між шиїтами, сунітами та курдами. А без цього залучити необхідні обсяги інвестицій до іракської економіки не вдасться. 

За нинішніх реалій ситуація в Іраку більше нагадує боротьбу в Північній Ірландії, де католики і протестанти не відмовляються від своїх політичних позицій, змінюючи лише час від часу риторику озвучення своїх вимог і методи боротьби за їх реалізацію. Це може бути справедливим і при аналізі протистояння мусульман-шиїтів та сунітів, які не змінюють своїх позицій. 

Тоталітарне правління Саддама Хусейна і його «стабільність» деким в Іраку тепер навіть починає сприйматися ледве не як кращі часи. Через 15 років після падіння саддамівського режиму чомусь стали забуватися звірства диктатора щодо курдів і криваві методи знищення противників режиму. 

Похмура національна дійсність висуває на передній план релігійних діячів, котрим здається, що підвищення тиску на владу відкриває для іракців шлях до початку динаміки позитивних змін у державі. 

Однак, якщо цим готується прихід до влади іракського відповідника іранського аятоли Хаменеї, то це є тупиковим шляхом, оскільки лише тоді, коли мусульманська країна знімає релігію з політики (тобто стає світською), в неї з'являється шанс нормалізувати ситуацію і знайти союзників у сучасному глобалізованому світі. 

Виклики, що стоять перед Іраком, стосуються не тільки його самого, а й всього арабського світу. А це насамперед необхідність відмовитися від примх носіїв патріархальної та племінної культури, які відкидають арабські народи на століття назад. 

Тому Ірак стоїть перед дуже нелегким вибором — погодитися під зрослим тиском противників світського правління на перехід до іранської моделі теократичного режиму мусульманського духовенства, з проголошенням ісламської республіки та нового порядку на чолі з верховним лідером або ж, попри всі негаразди, продовжувати просуватися світським шляхом розвитку. І спробувати піти на узаконення широкої реальної автономії Іракського Курдистану, самодостатності іракських регіонів та розширення прав і можливостей жінок. 

Ще одним шляхом до всеіракського порозуміння має стати дотримання в Іраку правил ринкової економіки, що дало б позитивний ефект, зменшивши безробіття і забезпечивши зайнятість його населення. 

Нафтова сфера є основою іракської економіки, але вона має давати роботу не тільки працівникам іноземних компаній, а й самим іракцям. Іноземні компанії, що працюють від імені міністерства нафтової промисловості, зазвичай набирають кваліфікованих іноземців для будівництва та експлуатації об'єктів щонайменше на рік з початку проекту. 

Ідея полягала в тому, що іракці поступово мають заміщати іноземців. Проте зусилля, спрямовані на використання кваліфікованих іракських громадян, підриваються втручанням уряду в процес наймання, коли роботодавці отримують список тих, кого потрібно найняти, попри те, що ці люди не відповідають потрібним вимогам за своєю фаховою підготовкою. Але вони зазвичай є родичами впливових посадовців. 

Це ж саме відбувається і поза межами нафтового сектора, коли бізнесмени скаржаться на обов'язок давати хабарі впливовим політикам, лідерам ополченців та племен, аби забезпечити дозволи на роботу та захист.

Тому після багаторічних невиконаних обіцянок багато іракців не мають довіри до тих національних лідерів, хто чотири місяці не міг домовитися про формування нової урядової коаліції. 

Втім, протести в Басрі, другому за величною місті в Іраку і основному нафтовому регіоні країни, де не вистачає базової інфраструктури, мали б дуже насторожити іракський істеблішмент. Адже отруєння води стало там потужною політичною зброєю. 

Реальність є такою, що після визволення з-під тиранії Саддама Хусейна робота державних служб в Іраку не поліпшилася. Іракці продовжують потерпати від перебоїв електроенергії, а якість питної води ніхто не може гарантувати. 

Напруга, яка виникла між політичними угрупуваннями, що конкурують, за право формувати наступний уряд, несе в собі ризики громадянської війни. Адже це веде до зникнення негласної угоди про те, що шиїтські політичні групи (а до цієї гілки ісламу належить приблизно 60 відсотків іракців) після повалення режиму Саддама Хусейна контролюватимуть виконавчу владу. 

Сьогодні в Іраку відбувається боротьба за демократичну близькосхідну спадщину. Оскільки, якщо б ісламістським фундаменталістам вдалося взяти верх над світськими політиками, то це означало б, що всі потуги США перетворити Ірак на приклад успішної держави арабського світу виявилися марними. 

Тому Іраку потрібна не тільки фінансова допомога, кредитування відновлення його інфраструктури, а й допомога в управлінні. 

Західний світ не має права програти війну за Ірак, включаючи економічну і соціальну її складову. Жорсткий тягар реальності є таким, що програш на Іракському фронті потягне за собою поразки на інших напрямах протистояння екстремістських сил із західною цивілізацією.